- Маємо крота з пластиром, – сказав Толяк. Проте Кшептовський почув у його словах невпевненість.
- У нас є докази, що вона незаконно проникла в кабінет керівника закладу, – відповів закопанець. – Поки що це просто порушення правил. Ну, можливо, ручка - це щось більше.
- Вона не використовувала рукавички, – сказала Кіка.
Кшептовський глянув на кадр, що зупинився в русі.
- Справді, – зізнався він.
Толяк дістав із кишені поліетиленовий пакет із підслуховуючим пристроєм. Підніс його до світла.
- Можливо, нам ще пощастить, – сказав він. Починаючи обшук кімнат, усі надягали латексні рукавички, вкриті спеціальною речовиною, яка робила їх "невидимими" для будь-яких предметів чи поверхонь, до яких вони торкалися. Тому існувала ймовірність того, що на пластирі були відбитки пальців людини, яка приклеїла пристрій до стіни.
- Що ми робимо? – хотів знати Кшептовський. Він потягнувся і сильно позіхнув. Схожість з голодним крокодилом стала ще більш помітною.
- Перш за все, дізнаємося, де живе пані Завадська, – сказав Толяк. – А потім ти підеш навідати її. Серед ночі. Вона повинна спати у своєму ліжку.
- А ти?
- Я спробую перевірити, чи є відбитки пальців і кому вони належать, – сказав той, кладучи сумку до кишені та надсилаючи їм на мобільні телефони відео, отримані з Варшави. – А потім мені доведеться поговорити з начальником цього ідіота, всемогутнім полковником Малішевським.
- Як ти бажаєш перевірити відбитки? – зацікавилася Кіка.
- У мене є приятель у місцевому відділенні поліції. Я влаштував його сина на реабілітацію в Польщу. Хлопчисько катався на дошці і впав на бетон. Тато безмежно вдячний мені.
Кіка похитала головою.
- Ми не повинні втягувати в це українців, – сказала вона.
- Правильно, – погодився Толяк. - Що ти пропонуєш?
- У тебе є обладнання для зняття відбитків пальців?
Толяк глянув на великий контейнер, що стояв біля дверей, який вони забрали з машини.
- Я був би здивований, якби ти не знайшла там цілу лабораторію. Але все одно було б корисно, щоб цим займався професіонал, чи не так?
Кіка зняла куртку і нахилилася над контейнером.
- Коханий, я поліцейська, але починала як лаборант-криміналіст. Дай мені ту сумочку.
***
Дуже ретельно, елемент за елементом, вони перевіряли зброю: автомати з глушниками, пістолети, гранати, ножі, вибухівку. Переконалися, що батареї в окулярах нічного бачення були повністю заряджені. Ще раз перевірили вміст рюкзаків, підрахували запасні боєприпаси та провели перевірку зв’язку. Вони зробили це знову; останні тижні складалися в основному виключно з постійно повторюваних тренувань та перевірок обладнання. Коли їх перекинули до Києва, поодинці чи парами, темп вони не зменшували. Тренування тривало вдень і вночі в кількох орендованих складах у передмісті; непомітна охорона забезпечувала відсутність інтересу з боку сторонніх. В українській столиці на них не звертали уваги, адже тут шукали роботу десятки тисяч російськомовних чоловіків. Тож, ніхто їх не турбував, вони спали та займалися спортом. Бійці глибоко усвідомлювали, що єдиний шанс на успіх – ідеальна підготовка.
Нарешті вони зібралися в одному місці, вихідній точці. Сорок вісім осіб, знавців чорної та зеленої тактики, рукопашного бою, стрільби, стрибків з парашутом і пірнання. В них ьули знання про вибухівку, вони були навчені надавати першу допомогу. Вони пройшли шість тижнів бойової підготовки в тісних приміщеннях і темних тунелях.
Диверсанти відчували готовність прийняти виклик. Фомін, також одягнений у темний комбінезон, тактичний жилет і шолом з нічним баченням, нічим не вирізнявся від інших. Він був одним із них. Вони були єдністю, смертоносним механізмом досягнення недосяжного.
- Хлопці, – сказав він, коли вони стали навколо нього півколом. – Ви знаєте мене, і вам відомо, що я поганий оратор. Дозвольте сказати простіше. Настав момент дії. До цього моменту ми готувалися дуже довго. Ми найкращі військові у світі. Ми можемо виконати поставлене перед нами завдання, чи не так? Ніхто інший не міг, але ми можемо це зробити.
По всьому приміщенню пролунав схвальний гомін. Вони відчули тисячі годин смертоносних, часто небезпечних для життя вправ у своїх кістках. Деякі померли, багато з них кинули навчання, багато кинули тренування, бо не встигали вчасно. Вони вижили. У них були причини для гордості.