Дзвінок телефону вивів її з роздумів. Вона повинна відповісти на цей дзвінок.
- Добрий вечір, Тамаро, – жінка почула в трубці знайомий голос.
- Добрий вечір, Павле.
- У мене є дещо для вас. Відповідно до договору.
Вона вагалася. Як завжди, співрозмовник говорив тихо, без зайвої експресії, але вона відчувала, що він хоче сказати їй щось справді важливе. І їй здалося, нібито він поспішає.
- Я йду на зустріч.
- Думаю, вам варто це послухати. Зараз.
- Де ви?
- Недалеко.
Він сказав це таким навіюваним тоном, що вона озирнулася. Тоді вона назвала себе ідіоткою. Її телефон точно не випромінював дані геолокації, це було надзвичайно важко відстежити. Вона прикрила мікрофон рукою.
- Мені потрібно з кимось зустрітися, – сказала вона. – Я приєднаюся. Максимум десять хвилин.
Вайман кивнув. Він не питав, про що йдеться, повністю довіряв Лені. Ференц зупинив машину приблизно за півкілометра від президентського палацу. Лєна вийшла, а потім повернулася до розмови.
- Вулиця Хрущевського, біля Центру Культури, – повідомила вона.
- Почекай, – почула вона у відповідь. – Скоро буду.
Мабуть, він був дуже близько. Буквально через три хвилини до тротуару під’їхав бежевий фургон із тонованими вікнами, двигун якого нетерпляче гарчав. Лєна очікувала, що сяде ззаду, але, на її подив, відчинилися пасажирські двері. Вона навіть не встигла пристебнутись, як машина рушила. За кермом був її інформатор, один із найбагатших людей України, фінансовий магнат із величезним впливом на національну (і, можливо, не тільки національну) політику. Він їхав швидко, нервово, часто дивлячись у дзеркала. Вони були в машині самі, без охоронців.
- Війна почнеться сьогодні ввечері, – оголосив він без передмови. – Повномасштабна війна, а не локальні дії. Прийми це як належне.
Жінка ковтнула слину. У певному сенсі вага інформації до неї не доходила. У неї не було особистого досвіду повномасштабних операцій. Вона ніколи не бачила фронту чи справжнього бою, навіть здалеку.
- По-друге, однією з цілей атак буде Київ. – Він раптом проїхав повз автомобіль, який, на його думку, їхав занадто повільно. Лєна боляче вдарилася скронею об стійку. Чоловік навіть не глянув на неї. – І зміна влади. Це базова річ. Вони сподіваються вбити Зеленського або принаймні змусити його втекти. Росіяни не очікують великого опору. Вони організували державний переворот. Сьогодні ввечері, через годину, може, дві. Мабуть, у його найближчому оточенні є хтось, хто збирається відкрити двері штурмовій групі.
Лєна відчула поколювання в животі. Вона знала, що співрозмовник не буде дошкуляти їй чутками. Він заробив колосальні гроші в тому числі й тому, що інформація, яку він отримав, виявилася на сто відсотків точною. "Кріт" в оточенні Зеленського означав щось набагато серйозніше, ніж простий витік інформації.
- Хто знає? - вона запитала.
- Ніхто, – парував він. Обоє зрозуміли, що це, м’яко кажучи, евфемізм. Олігарх діяв не особисто, він користувався надійними посередниками. Хтось мав знати. "Ніхто конкретний", — виправив він через деякий час, побачивши, що Лєна більше не ставить запитання.
- Наскільки глибоко сидить кріт?
- Я ж сказав: якнайглибше. У найближчому оточенні Зеленського.
Мокржицька вилаялась про себе. Київський відділ польської розвідки намагався допомогти чим міг, але насправді всі сподівалися, що українці самі розв’яжуть проблему. Інформація від поляків про крота покаже, що господарі не контролюють власне подвір’я. Вдруге за один день виявиться, що поляки мають кращі джерела. Наслідки поставлять під загрозу делікатні польсько-українські відносини, зіткані з мілких місць і роздратування. Тим паче, що в адміністрації, уряді та бізнесі не бракувало людей з дуже негативним ставленням до Польщі.
Для відміни, тепер їй стало гаряче.
- Детальніше, – попросила жінка.
- Це те, що мені відомо, — сказав він, уперше за всю історію їхніх зустрічей виявляючи роздратування. – Інша справа: ранкова стрілянина. Ціллю був полковник Москалевич, один із заступників керівника одного з ключових управлінь ФСБ. По ньому стріляли люди, найняті ГРУ.
Вони переходили до суті.
- Чому?
- Москалевич хотів перейти на другий бік.
- Зрозуміло. Вони затикали витік.
- Не до кінця. Москалевич був частиною великої гри. Я думаю, що все ще так.
Жінка уважно подивилася на нього. Його слова були загадкою. Чи знав він, що Москалевич мертвий? Вона не могла судити. Чоловік зосередився на водінні. Краплинки поту блищали на його лобі, а руки стискали кермо. Таким вона його ніколи не бачила.