Майор глянув на годинник. Вони дійшли до воріт на три хвилини раніше. Вони мали хвилинку відпочити.
Він натиснув на кнопку радіо. В ефірі з’явився стислий звіт тривалістю частки секунди про те, що штурмова група досягла вихідної позиції. Інші команди, розташовані в різних частинах Києва, отримали його, розшифрували і прийняли. Також повідомили про готовність.
Дві з половиною хвилини.
Етап 6
Вільгат витер піт із чола. Температура в головному приміщенні Центру повітряних операцій була нормальною, але у старшого чергового склалося враження, що африканська спека тут нестерпна. Але хоч події відбувалися не стільки швидко, скільки з нестримним імпульсом, схожим на стотонну брилу, що котиться по злегка похилому схилу і змітає все на своєму шляху, Вільгат усе ще контролював ситуацію.
Поки що.
Спочатку він зв’язався з українським колегою, таємно сподіваючись, що вони передумають, скажуть, що після додаткових роздумів справляться самі, адже російська авіація все ще на базах, тому транспортники не потребують озброєного конвою, дякуємо за готовність, тощо. Однак ні. Полковник, який сидів десь у бункері під Вінницею, абсолютно неймовірною сумішшю російської, української та англійської, гаряче подякував йому від імені українських військових повітряних сил, президента Зеленського та від себе (на чому він двічі наголосив) за готовність допомогти, і надав канал зв’язку, яким польські пілоти мали контактувати з українськими пілотами та українським центром наведення, визначив час і місце зустрічі обох формувань і нарешті заявив, що Іл-76 незабаром будуть готові до зльоту. .
Закінчивши розмову, Вільґат зітхнув (майже здувши кілька аркушів нотаток зі стільниці. Він мав кілька старомодних звичок: наприклад, щоб упорядкувати свої думки, він любив шкрябати на папері ручкою й записувати все, що прийшов йому на думку у вигляді суміші букв і слів, відомих тільки йому символів, які було важко розшифрувати), відновив зв’язок з командиром 2-го тактичного авіакрила, а потім з важким серцем підтвердив попередній наказ, щоб визначені до операції мисливці піднялися в повітря і взяли курс на державний кордон.
Машина рушила. З цього моменту все залежало від удачі.
І від росіян.
***
Кімната, яка, ймовірно, була призначена як конференц-зал для менш офіційних зустрічей, справляла на Ференца враження абсолютно звичайної, демонстративно анонімної та абсолютно несумісної з позицією людини, яка займала місце по інший бік столу. З позицією, а не одягом чи поведінкою, адже Зеленський був одягнений просто (пізня пора дозволила йому відмовитися від костюма, а гості приходили також у повсякденному одязі, на якому, м’яко кажучи, були інтенсивні сліди використання), він не випромінював королівської влади, яку деякі глави держав поширювали навколо себе. Усміхнений і привітний, він швидко скорочував дистанцію до співрозмовника. Через кілька хвилин ви відчували, ніби знали цього невеликого зростом типа багато років і багато чого пережили разом.
Після кількох хвилин необов'язкових розмов президент став серйозним.
- Я чув про успіх, – сказав він, кидаючи співчутливий погляд на чотирьох гостей, що сиділи навпроти. – І хотів би вам дуже подякувати. Дуже важливо, щоб ворог знав, що він не може безкарно бродити по нашій території.
- Дякую, пане Президенте, – відповів Холиченко. – Ми просто виконали свій обов’язок.
- І що мене найбільше тішить, – продовжив Зеленський, посміхаючись банальності полковника, – це те, що ви, наші польські друзі, співпрацюєте з нами. Ой, забув спитати: ви українською мовою говорите?
- Так, пане президенте, – відповів Вайман від імені всіх.
- Бо я тут балакаю і балакаю, але не переконався, що ви розумієте, – засміявся колишній актор і продюсер серіалів. - Вибачте. Як я вже сказав, радий бачити вас тут. Українці знають, що вони не самотні. Ми цінуємо співпрацю.
- Ми також.
- Однак я хочу чітко сказати: поганий мир кращий за хорошу війну. Крім того, хороших воєн не буває. У нас складна ситуація, ми вісім років воюємо на Донбасі. Але решта України працює і живе спокійно. Більшість українців не зазнали жахів війни. І я зроблю все, щоб це не змінилося.