Він почав оглядатися в пошуках пістолета і ніде не бачив.
Вони будуть тут за мить. Йому здавалося, що так виглядає кінець.
- Ідіть, – наказав Вайман. Як і Мокржицька, він мав у руці автомат. Ференц вгадав слова, бо в його вухах усе ще голосно дзвеніло. Зі зламаного носа у майора рясно скапувала кров, але він виглядав рішуче. – Я прикрию. Ідіть, — додав він голосніше, побачивши, що Ференц збирається протестувати.
- Філіп… – сказала Лєна.
- Ні в якому разі, – сказав Ференц. – Вас вб'ють.
Вайман нетерпляче махнув рукою.
- Негайно геть, – наказав він.
Ференц боровся сам із собою. Він чув їх раніше. Вони не зможуть їх зупинити. Але Вайман... Він подав йому руку, коли Ференц цього найбільше потребував.
До біса! Він все ще не міг вирішити.
Вайман упав на підлогу перед виходом, готуючись до бою. На інших двох він уже не звертав уваги. Лєна з невдоволеним обличчям смикала Ференца за рукав. Той ішов ошелешений, беззахисний, дозволяючи себе вести, як дитину, з бурею суперечливих думок, що вирувала в його голові. Він повинен залишитися, всі повинні. Або убігати разом. Вони були тут чужими, ніхто не очікував, що вони пожертвують своїм життям. Адже… Він почув довгу чергу, потім ще одну, стаккато одиночних пострілів, крики, вибух, ще вибух — і ще…
Він не знав, що робити.
Тоді він згадав слова охоронця. Охоронний бункер, останній бастіон. Він показав рукою. Вони повернули праворуч. І стали перед воротами, що замикали коридор. Ференц помітив камеру. Він помахав рукою.
Стрілянина припинилася. Оскільки результат сутички міг бути тільки один, тиша означала, що нападники були близько. А Вайман мертвий.
Ференц стояв і дивився в немигаюче око камери. Лєна озирнулася. Вона шукала альтернативу, шлях втечі, зброю, будь-що. Вона не побачила нічого корисного. Їх оточували гладенькі стіни коридору, на виході з якого незабаром мали з’явитися російські солдати. В автоматі Калашникова залишилася остання обойма.
Десь далеко пролунав глухий вибух. А потім, наче буйний дощ, застукотів по жерстяному даху. Бій між залишками російських десантних груп і українськими резервами, вочевидь, перемістився від комунікаційної шахти до головного входу на Об’єкт номер Один. Жінка сподівалася, що українці незабаром прорвуть оборону. Треба було витримати, виграти хоча б кілька хвилин.
Клацнув замок. Крізь щілину показалося обличчя охоронця.
- Швидко, – сказав він.
Опинившись усередині, відокремлені від коридору товстим шаром сталі, вони відчули полегшення, хоча, звичайно, усвідомлювали, що притулок не є гарантією безпеки. Воно було маленьким, тут знаходилися вузьке ліжко, стіл, два стільці, шафа з необхідним і холодильник. А також телефон на стільниці. Президент сидів у кріслі та дивився на прибульців. У нього на колінах був пістолет.
"Зіг Зауер", — подумав Ференц. І тут він помітив характерний якір на стовбурі. Sig P226 у версії Navy Seals, уточнив він. Серйозна зброя.
- Де майор? – запитав Зеленський. – Де полковник Холиченко?
Ференц відвів погляд від пістолета, втомлено похитав головою та вказав пальцем за спину. Зеленський став ще більш похмурим. Ференц уперше усвідомив, що він теж людина і відчуває емоції. Він ніколи не дивився так на політика, свого чи чужого. Чоловік застряг у пастці без виходу, і, що ще гірше, світ, за який він так важко боровся, розвалювався. Його останні слова про те, щоб не провокувати росіян, прозвучали як похмурий гротеск.
- Ось вони, – буркнув охоронець, дивлячись на маленький екран. – Семеро. Ймовірно, один постраждав.
- Семеро, – пробурмотів Зеленський. – Коли Карпюк буде тут?
- Хвилин через п'ять, може, трохи більше, пане президенте, – відповів сержант, який нещодавно розмовляв з генералом по радіо. – Начальник каже, що їх залишилося небагато. Але поки вони захищаються, наші хлопці не відкриють головний вхід.
- Нехай поспішають.
- Я передам.
Він підніс до рота рацію, промовив кілька слів, і радіо у відповідь затріщало.
- Під дверима закладають міну, – пробурмотіла Лєна, глянувши на екран.
Ференц повернув голову. На екрані один із нападників маніпулював чимось поза полем зору камери, навіть не потрудившись знищити її та осліпити втікачів. Ференц змусив себе думати швидше. Щоб встановити вибухівку та підірвати двері, знадобиться не більше двох-трьох хвилин. Росіяни встигнуть зайти в бункер до прибуття резервів. І закінчити справу.
Він відчув, як по спині стікає струмок поту.
- Шафа, – сказала Лєна. Ференц подивився на неї, потім на меблі, потім знову на неї, цього разу з вдячністю. Спільними зусиллями, намагаючись не шуміти, вони пересунули сталевий ящик ближче до входу, а потім поклали його на спину. Ференц самостійно поставив обидва стільці зверху, поставивши їх догори ногами, а потім критично глянув на імпровізовану барикаду. Вона не виглядала вражаюче; І все-таки він сподівався, що нападникам буде трохи складніше потрапити всередину.