– Ні, все нормально, – відповів він.
Але коли Іван підніс свою свічку, щоб запалити її від вогника моєї, я помітив, що його руки дуже темтять. Після перепою? Від страху?
Молебень ще не почався, і я, обійшовши церкву, роздивився ікони і частинки мощей у коробках-мощовиках темно-горіховoгo кольopу. У храмі пахло хвоєю, воском і ладаном. Ці запахи нагадали мені запахи лісу під Києвом, походи за грибами, озеро у Пущі-Водиці, де в нас була дача. Це озеро давно затяглося мулом і баговинням, але там ще були щуки і навіть ондатри…
– Ви на панахиду? То йдіть, уже почалося, ви шо, не бачите? – звернулася до мене якась жінка у хустці.
І це“шо” у Нью-Йорку навіяло стільки різноманітних, глибоких до болю спогадів про Україну…
– Благослови, Влади-и-ко…
Священник дзвенькав ланцюжком кадила. З кадильниці випливали сизі хмарки диму і, підіймаючись до стелі, повільно танули. Я стояв біля ікони Божої Матері, обкладеної сосновими гілками. Запах хвої відносив мене в ліс під Києвом. Почувши, як священник прочитав у списку імена Марія і Ольга, я згадав своїх бабусь. Бабуся Ольга загинула через кілька років після війни, а бабуся Мура (так бабусю Марію називали в нашій родині) дожила до вісімдесяти трьох.
У квартирі бабусі Мури на підвіконні у горщиках росли калачики і помідори. А в спальні, в кутку, висіла ікона Миколи Чудотворця у срібній, потемнілій від часу оправі. Коли я йшов з її квартири, бабуся завжди хрестила мене; вона стояла в дверях, спираючись на палицю, сива, зі щоками в зморшках… Я пригадав і її могилу на Байковому кладовищі, хрест за чорною низькою огорожею, яку ми підфарбовували кожної весни…
– Я піду, добре? – несподівано промовив Іван, доторкнувшись до мого ліктя.
– Зачекай, ще не закінчилося.
– Мені набридло. Голова болить, – він ніяково знизав плечима, мовляв, що зробиш, так вийшло.
– Господи-и І-ісусе Христе, пом’яни-и рабі-ів Тво-о-їх… – співав священник і знову читав зпоминальника імена померлих.
Жінки зітхали, хрестилися, витирали сльози. Над тремтливими вогниками свічок вився дим, сотні, тисячі, мільйони цих вогників, що пливли у вічність, відображалися у срібних оправах і склі ікон.
– Пом’яни ра-а-бів Тво-о-їх… – тягнув священник, ще більше розмахуючи кадилом. Кадильниця видихала блакитно-сірі хмарки, які, танучи, підіймалися дедалі вище й вище, над червоними лампадками, над образом Розп’ятого, над хвоєю, туди, до купола…
– Ну добре, йди. Побачимося у вівторок, – сказав я, потискаючи Іванові руку.
Я подивився йому вслід – він на ходу застібав пальто і надягав на голову зимову шапку. Раптом мене охопила дивна злість. Захотілося… чого? Але за яким правом я намагаюся бути чиїмось пастирем, вимагаю, щоб людина “рятувалася за моїм рецептом”? Зрештою, чому я вважаю, що Іванові взагалі потрібне покаяння?
Я намагався не думати про Івана і вирішив достояти до кінця. Правда, панахида тягнулася так довго, що я навіть пошкодував, що не пішов разом із ним. Якби я не пообіцяв священникові заплатити, точно пішов би.
Молебень закінчився. Вийшовши з церкви, я попрямував до метро. Накрапав дощ і дув холодний вітер.
Неподалік від входу до метро стояли поліцейська машина і “швидка допомога”. Два копи, загородивши вхід до метро, заспокоювали людей, що зібралися, обіцяли, що незабаром усіх впустять досередини, мовляв, вони розуміють, що всі поспішають, але потрібно почекати.
Моїм серцем пробіг холод.
– Відійдіть убік! – звелів поліцейський натовпові, відповівши щось по рації.
Усі слухняно відійшли, лише одна старенька не припиняла голосно обурюватися і не захотіла виконати вимогу стража порядку. Копові довелося відсунути неслухняну бабусю, як кеглю.
Сходами із підземки санітари винесли на залізних ношах Івана. Він був загорнутий у сірий брезент і зв’язаний трьома широкими ременями. Іван мукав, крутив головою, дриґав ногами, намагаючись вирватися з цієї “гамівної сорочки”. Усе його обличчя було у крові.
Санітари зупинилися перед машиною “швидкої допомоги”. Відчепили ніжки, і під ношами розсунулася металева хрестовина.
– Один-два-три!
Ноші в’їхали до фургону. На кабіні заблимали вогні, завила сирена.
ххх
Він кинувся з платформи під поїзд, що під’їздив. Машиніст, виводячи поїзд з тунелю, все ж таки встиг загальмувати. Іван упав у заглибину між рейками, де зазвичайлежить сміття і по калюжах з мастилом бігають щурі.