Як я дізнався пізніше, Івана повезли в психіатричне відділення лікарні “Святого Луки”, що у Манхеттені. Достеменно так і не встановили, що це було – спроба суїциду чи нещасний випадок? Згідно з записом чергового лікаря, Іван заперечував спробу суїциду, запевняючи, що послизнувся на платформі. Як свідчить той самий запис, він знаходився “у стані дуже сильної афектації”.Токсикологічний аналіз показав у його організмі наявність алкоголю.
Я, звісно, не сумнівався в тому, що Іван намагався накласти на себе руки. Не зміг витpимати жах, який відкрився йому під час молебню, коли в тому димі і тінях він заглянув на хвилину в свою душу.
Згадалося, що два роки тому, невідомо за яких обставин, він потрапив у якусь психіатричну нью-йоркську лікарню і пролежав там тиждень. Можливо, він і тоді намагався, але не зміг покаятися?..
Глава 6
Іван лежав у психлікарні, а я, замучений докорами сумління, готувався відповідати.
Пацієнт намагався накласти на себе руки! Це не жарт! Навіть якщо не вдалося достеменно встановити причину того, що трапилося, справу мали розглядати на робочій нараді медперсоналу нашої клініки.
У наступний четвер я мав виступити перед колегами, представити їм справу Івана. У клініці ніхто не знав про наші з ним відвідини церкви.
Увесь тиждень мене розривали сумніви: чи варто мені щиросердно у всьому зізнатися і “покаятися” у своїй сваволі, що ледве не спричинила загибель хворого? Але ж тоді – страшно подумати! – якими наслідками це може обернутися для мене: поставлять низьку оцінку або й зовсім не зарахують інтернатуру! Відправлять депешу в інститут деканові! Повідомлять у Раду психотерапевтів штату! У моїй душі роїлися страхи. Кілька разів я був на порозі того, щоб провідати Івана у лікарні “Святого Луки”. Формально я був його лікарем-психотерапевтом, мене б до нього впустили.
Добре, прийду, – міркував я. І що? Попрошу його, щоб він “не проговорився”? Щоб не топив мене? Що ж це виходить? Іван ледве не наклав на себе руки, важко уявити, що зараз відбувається в його душі. І тут я приповзу до нього на колінах і почну вмовляти, щоб він не руйнував мою кар’єру?
А чи не вкладу я тим самим у руки Івана зброю, якою він зможе потім помститися мені? Почне мене шантажувати? Або, проконсультувавшись зі своїм адвокатом, подасть на мене позов до суду? Адже тепер він ще більше зненавидить і себе, і весь світ.
Словом, я почувався злочинцем, який приховує від усіх свій злочин і пов’язаний з Іваном таємною змовою. Однак цього разу жертвою був він, а я ніби був злочинцем, що штовхнув його на рейки.
Після вагань я все ж таки вирішив про молебень нікому не розповідати і до Івана в психлікарню не їхати. Хай буде що буде.
Я намагався не подавати й знаку, що хвилююся. У розмовах з Сандрою я тримався, мабуть, занадто невимушено, майже зухвало. Вона уважно читала мої звіти про сесії з Іваном, ставила мені запитання, готуючи таким чином до майбутньої наради. Професійний нюх підказував їй, що в цій історії зі спробою самогубства “не вистачає якогось важливого шматочка”, але про молебень не знала і вона.
За день до наради Сандра повідомила мені надзвичайно неприємну новину: Івана завтра виписують із лікарні і знову направлять до нас – продовжувати амбулаторне лікування!
Він прийде завтра. А-а…
Усю ніч напередодні наради я не спав. Крутився, дивився телевізор. Нарешті під ранок почав дрімати, але мій сон переривали кошмари: я бачив Івана в подобі ката, з сокирою в руках.
Глава 7
Звичайно ж, трагедія. Що може бути страшніше – самому обірвати нитку і увійти в пітьму, на віки вічні? Офіційної назви нема, але можна започаткувати її самому – суїцидологія. Або суїцидознавство. Як на чий смак.
Гадаю, це питання занадто серйозне, на ньому варто зупинитися.
В інституті, де я вчився, цей предмет називався “Суїцид та його запобігання”. Ми вивчали різні симптоми в стані і поведінці людей, які мали намір накласти на себе руки. Ми вивчали, які категорії людей в Америці входять до так званої групи ризику. Розглядали мотиви: чи спробу суїциду спричинило бажання привернути до себе увагу, чи все ж таки людина справді має намір піти з життя.
На цю тему написана неймовірна кількість книг, проводяться чисельні дослідження, опубліковані свідчення очевидців і навіть тих, хто насправді намагався, але дивом вижив. Усі як один зізнаються, що в останню секунду (коли хтось уже летів вниз головою з мосту чи натискав на гачок пістолета) до них приходило прозріння – розуміння, ЩО вони зробили. Тонни, тонни літератури…