Іван був першим у моїй практиці, хто здійснив реальну спробу самогубства.
Глава 8
Раз на тиждень, кожного четверга, у просторій світлій залі проводилися наради медичного персоналу. Хтось із лікарів представляв на загальне обговорення справу свого найскладнішого пацієнта.
………………………………………………………………………………………………………
– Тільки по суті, тільки по справі! Жодних гіпотез, жодних здогадок. Говори лише те, що відомо напевно, – давала мені останні настанови Сандра дорогою до зали, де мала відбутися нарада.
Треба сказати, Сандра також трохи хвилювалася, все ж таки я проходив інтернатуру під її безпосереднім керівництвом, за мої помилки вона, як супервайзер, також відповідала.
– О’кей, я зроблю все, як ти радиш.
… У кінці стола сидів суворий завідувач Річард Грубер. Лікарі, що зібралися, сіли у крісла і приготувалися слухати мою презентацію.
Розкладаючи перед собою папери, я крадькома глянув на скляну стіну навпроти, що відділяла залу від коридора.
– Отже, ось історія хворого: раніше, в Україні, Іван Н. був хірургом. Він заздрив своєму братові – успішному бізнесменові, власнику автомайстерні… трагічний інцидент під час операції… його мучили докори сумління… розвинулася важка депресія…
Увесь цей час я говорив за пам’яттю, лишe іноді поглядаючи на лист паперу у руках. І раптом… за скляною стіною навпроти… Коридором повільно пройшов чоловік із скуйовдженим волоссям у сірому потертому пальті. Ні, не він. Усі божевільні чимось схожі один на одного: розхристані, недоглянуті. Блукають як тіні коридорами місських клінік і лікарень…
Почалося обговорення. Моїх американських колег відразу ж зацікавив суто фінансовий бік справи. Їм здалося дуже дивним, навіть неправдоподібним те, що Іван – хірург – заздрив успіхові брата – власника автомайстерні. Хіба таке можливе?
Зарплата хірурга в Америці вимірюється шестизначними цифрами, сотнями тисяч доларів. Це – у звичайних, рядових хірургів. Про світочів хірургії навіть згадувати не будемо. Багато американських хірургів часто виступають у пресі, ведуть свої радіо- і телепрограми, є поважними членами суспільства. А власник автомайстерні?
Дрібний господар у замащеному комбінезоні: приварити трубу глушника, заклеїти пробиту камеру колеса.
Вони почали мене про це розпитувати. Я підтвердив: так, в Україні таке можливе, тим більше, якщо мова йде не про Київ. Якщо середньостатистичний хірург звичайної обласної лікарні складе всю свою зарплату і гроші, отримані як хабарі, то все одно до рівня власника хорошої автомайстерні не дотягне.
Ця інформація – про жалюгідне становище лікарів в Україні – викликала такий жвавий інтерес, що про бідолашного Івана ненадовго забули. Американські лікарі не могли заспокоїтися, здивовано знизували плечами. І, мабуть, зайвий раз раділи, що народилися в Америці.
Потім Річард Грубер направив обговорення в потрібне русло.
Я мляво відповідав на питання, плутався у відповідях. Мною заволоділа незрозуміла апатія. Сандра, помітивши, що в мене несподівано занепав дух, намагалася заступитися за свого підопічного. Але де там! Почалися зауваження: мовляв, у роботі з Іваном я щось упустив, щось незрозумів.
– Зате яке терпіння потрібне було Германові у роботі з цим пацієнтом! – Сандра розсипала похвали на мою адресу. – Германе, розкажіть, як вам вдалося розплутати клубок темної душі цього хворого? Германе, що з вами?
– Мені потрібно вийти, терміновий дзвінок! – я підняв у руці свій мобільний. І, не дочекавшись нічийого дозволу, швидко рушив до дверей.
У коридорі – Іван! Він був без шапки, у поношеному пальті в клітинку, в якому я його бачив востаннє в церкві. Не розтуляючи губ, Іван широко усміхнувся.
Мене завжди вражала ця його здатність – широко усміхатися, не розтуляючи губ. Його обличчя було свіжопоголеним, правда, недбало, на краях широких щелеп темніли острівки щетини.
– Випустили з психлікарні. Ось так… – промовив він.
Іван ще не встиг закінчити, як я вже схопив його за пальто й потягнув за собою коридором. Він опору не чинив, ішов покірно, вірніше, чвалав. Ми опинилися біля дверей якогось кабінету, неподалік ліфта. Там, у кутку під стелею, висіла відеокамера.
– Ч-чорт! – я потягнув Івана ще далі, до вузенького коридору біля туалету. Дістав з кишені дві зім’яті двадцятидоларові купюри. – Я знаю, знаю, що ти – вбивця! Але я нікому не розповім про це. Тепер бери гроші і йди! Йди…
Іван ошелешено витріщив на мене очі. Побачивши в моїх руках гроші, відсахнувся. Не міг зрозуміти, що відбувається. Незабаром у нього з’явилася якась здогадка. Його обличчя скривилося. Він подивився на мене з неймовірним презирством. Позадкував, прикривши обличчя руками так, ніби його з розмаху вдарили. Потім повернувся і пішов геть.