……………………………………………………………………………………………….
– Що ж, колеги, час закруглюватися, – сказав завідувач після того, як я повернувся і нарада наблизилася до кінця. – Думаю, всі, хто хотів, уже висловилися. Герман, без сумніву, отримав для себе немало корисних порад. Психічний хворий у стані алкогольного сп’яніння кинувся під поїзд. На щастя, не загинув. Коли пацієнт до нас повернеться, ми зможемо скласти повну картину того, що трапилося. Що б там не було, Герману і його супервайзерові варто спостерігати за Іваном надзвичайно уважно, – завідувач зробив коротку паузу і несподівано додав: – А, взагалі, Герман блискуче працює з цим пацієнтом. Молодець!
ххх
Через кілька тижнів, коли страхи і пристрасті трохи вгамувалися, я зателефонував Іванові. Він не відгукнувся. Не відгукнувся ні на другий, ні на третій мій дзвінок. Пройшло ще трохи часу, і його справу закрили.
Як далі склалася його доля? Чи зумів він знайти в собі сили покаятися? Чи, можливо, повернувся до України? Одружився?
Однак, думаю, у нього ніщо не змінилося: він як і раніше п’є горілку, падає зі сходів, ламає собі руки й ноги. Судиться. Продовжуючи так страшно мстити собі і світові.
Як не дивно, все ж таки я був переконаний, що раніше чи пізніше ми з ним знову зустрінемося.
Але чому я так повівся? Чому? Тому, що погоджувався, коли потрібно було обуритися, ввічливо усміхався, коли потрібно було гнівно закричати. Усмішечка за усмішечкою, згода за згодою. Так прийнято. Такі правила. І ось так непомітно скотився.
Ганьба, лікарю Германе. Га-аньба!..
Психіатрія і тиранія
Тепер мова буде про жінку, з якою мені пощастило познайомитися в цій клініці. Про жінку великою мірою незвичайну. Хоча за своїм способом життя і манерою триматися вона здавалася найзвичайнішою.
Коли я з нею познайомився, Асі M. було не мало, не багато… вісімдесят три рочки. Усі – і персонал, і пацієнти так її й називали – лікар Ася.
На зріст вона була невеличка, середньої комплекції. Її кругле обличчя з припухлими щоками обрамляло коротке, пофарбоване в каштановий колір волосся. Очі – світло-сірі; праве око після якоїсь операції було трохи булькатим, повіко лежало на ньому товстою складкою. Її голос ще був досить сильним, але коли у рідкісних випадках лікареві Асі доводилося розмовляти з кимось підвищеним тоном, у її голосі все ж таки вчувалася стареча хрипота. Для свого поважного віку вона ходила швидко і крок її був твердим.
Ось вона – у пальті, теплих чобітках і вовняній шапочці. З великою сумкою на плечі. Поспішає у лікарню. Сумка cповзає з плеча, поправляючи її, лікар Ася кумедно підстрибує.
Автобус, яким вона користувалася, зупинявся біля самої лікарні. Але через бажання більше рухатися лікар Ася виходила на дві зупинки раніше й ішла пішки. Вона сідала в автобус чи брала таксі лише тоді, коли періщила злива або снігом замітало всі дороги.
Зазвичай я йшов до клініки тією ж дорогою і в той самий час, що й вона. Бувало, пропонував нести її сумку, але лікар Ася завжди відмовлялася. Отже, за час цих п’ятнадцятихвилинних “прогулянок” між нами виникли стосунки, що трохи виходили за межі вузькопрофесійних.
Бачу її, коли вона йде в американську лікарню. І бачу, коли вона йде Москвою, більше пів століття тому, коли, закінчивши медінститут, вона переступила поріг психіатричного відділення однієї московської лікарні.
Взагалі, в цій історії треба перегорнути назад ще одну сторінку і спочатку опинитися у… Німеччині напередодні приходу до влади Гітлера.
Глава 1
Як відомо, у першій половині минулого сторіччя у Німеччині і Австрії було ціле сузір’я видатних учених – Зигмунд Фрейд, Ерих Фромм, Альфред Адлер, Віктор Франкл – список батьків-засновників шкіл психоаналізу можна продовжувати. Нова галузь медицини в ті роки бурхливо розвивалася, отримавши визнання і широке застосування в Європі та США.
Нечуваний підйом у Німеччині переживала і психіатрія. У першу чергу слід назвати імена Артура Кронфельда і Ериха Штернберга. Не тільки тому, що це були фахівці світового рівня, але також і тому, що в їх долях повною мірою відобразився звірячий норов тієї епохи.
Однак усе за порядком.