Фактично це був перший в історії прецедент, коли на політиків найвищого рангу намагалися подивитися з психіатричної точки зору.
ххх
Але дегенерати були при владі не лише в Німеччині. Кремль на той час також перетворився на будинок божевільних. “Вождь народів” також був добре “ку-ку” –був рідкісним параноїком; садистських нахилів, нав’язливих ідей і месіанізму в Сталіна було не менше, ніж у Гітлера. До того ж патологічні схильності “вождя” неухильно розвивалися.
… І ось покотилося колесо “великого червоного терору”.
Так, безперечно, від сталінізму в Радянському Союзі постраждали всі. Але на психіатрію припав нищівний удар ще й тому, що сталінська влада (загалом, як і будь-яка авторитарна) особливо підозріло ставилася до тих громадянських інститутів, галузей науки і мистецтва, які безпосередньо займалися питаннями душі людини. Це й зрозуміло: ЛЮДИНА має належати владі, державі, партії, вождю. Але аж ніяк не самій собі.
Саме тому комуністи в Радянському Союзі поклали під сокиру церкву, літературу і психіатрію, повністю розгромили науковий і практикуючий склад психіатричних інститутів, лабораторій і лікарень.
У 1938-му Ериха Штернберга звинуватили в тому, що він німецький шпигун і засудили до 15-ти років таборів.
З Артуром Кронфельдом обійшлися м’якіше – на заслання не відправили. Зате він потрапив під найжорстокіше цькування з боку державних лакиз від психіатрії.
У 1941-му дивізії Гітлера стояли під Москвою, зі столиці у поспіху евакуювали наукові інститути. Ім’я Кронфельда чомусь не потрапило до евакуаційних списків. У метушні й паніці, в атмосфері тотального страху допомогти опальному професорові похилого віку ніхто не захотів. Його покинули напризволяще. Розуміючи, що, взявши Москву, Гітлер відразу знищить його, Артур Кронфельд вирішив не чекати на такий кінець і пішов із життя сам – прийняв смертельну дозу веронала (сильнодіючого наркотика). Вічна йому пам’ять…
Його колезі “пощастило” більше: Ерих Штернберг відбував термін у таборі у Воркуті, потім його відправили на заслання в Красноярськ, і лише через шістнадцять років (!) він повернувся до Москви, повною мірою спізнавши принадикомунізму.
І ще одна цікава деталь: ознайомившись із методом Кронфельда, ЦРУ звернулося до американських психіатрів з проханням написати “психологічну характеристику” Сталіна. Я цей документ не читав, але висловлю здогадку – ця характеристика починається так: “Сталін – середнього зросту, вузькі плечі, широкий зад, товсті ноги; важка хода підкреслює погану будову його тіла. Непримітний рот, невеликі тьмяні очі; малий череп підкреслює відому дегенеративну примітивність…”
Глава 2
Повернувшись із заслання, Ерих Штернберг став керівником московської клініки психозів зрілого віку при Академії Наук.
А лікар Ася, яка недавно закінчила медінститут, потрапила за розподілом саме до цієї клініки і під безпосереднім керівництвом Ериха Штернберга пропрацювала там багато років. Вона й розповіла мені цю історію. Книгу “Дегенерати при владі” я потім розшукав в архівах відділу славістики центральної бібліотеки Нью-Йорка.
Звичайно, лікар Ася зацікавила мене не тим, що її вчителем був відомий психіатр, який так невдало втік від Гітлера і потрапив до лап іншого людожера. Вірніше, не тільки цим. Вона відчувала щось таке у хворих, щось таке…
З пацієнтами вона розмовляла так само, як і з усіма іншими людьми, тобто без вдаваної важливості і таємничості. Була цілковитою протилежністю тих психіатрів, які ставлять хворому або дуже примітивні, або занадто розумні питання. Вона просто питала у хворого, як він зараз живе, що відбувається в його родині, що – на роботі. Потім, замовкнувши, зосереджено дивилася перед собою – на згаслий монітор комп’ютера. Подумки зверталася до свого п’ятдесятирічного досвіду лікаря, ніби питала лікаря в собі: як же ж цій людині допомогти?
Хотів би я почути той її внутрішній діалог!
Я знав про її особисте життя небагато: у дитинстві вона з родиною жила в московській комунальній квартирі. Там, в одній із кімнат, мешкала психічно нездорова жінка, яка ні з ким не ладнала, не раз різала собі вени. Сусіди мусили часто викликати для неї “швидку”. Дівчинка Ася дуже боялася цю жінку і поклялася собі, що коли виросте, буде працювати будь-ким, лиш би не мати справи з “психами”.