До Америки вона приїхала, коли їй було п’ятдесят три роки. Хоч вона була головним лікарем у психіатричному відділенні великої московської лікарні, її диплом у Штатах не визнали, їй довелося перевчитися і здавати екзамени, звичайно, англійською мовою і з іншою термінологією.
Її чоловік був у Союзі інженером. У Штатах він також влаштувався за спеціальністю. На жаль, він рано помер від раку. Донькa викладала музику у школі, у неї давно була своя сім’я.
У лікарні, де ми познайомилися, лікар Ася працювала майже двадцять років. Я не чув, щоб її хтось питав, чи не збирається вона на пенсію. Ну то й що, якщо вісімдесят три?! Велика справа. Дай, Боже, щоб молоді лікарі так працювали, як вона: приймали стільки ж пацієнтів, їздили на конференції, постійно читали спеціальну періодику (на її робочому столі завжди лежали свіжі випуски медичних журналів; у кінці тижня вона давала мені товсту зв’язку журналів, радячи прочитати ту чи іншу статтю).
ххх
Зовні лікар Ася нагадувала мені мою бабусю Марію. Вони обидві належали до одного покоління радянських людей, тому були в політичних питаннях дуже обережними. Пригадую, якось я надумав зробити у бабусиній квартирі ремонт, вирішив пофарбувати стіни й двері. Приніс інструменти й фарбу, підлогу застелив газетами. Кілька газет поклав під вхідними дверима, на сходовому майданчику, щоб не розносити бруд усюди. Почав працювати. Раптом до кімнати вбігає бабуся Марія – зблідла, перелякана: “Ти що – здурів?! Ти хіба не розумієш, що цього робити не можна?!” Виявляється, вона побачила в коридорі на підлозі розстелені газети. Який жах! Сусіди побачать і донесуть! А був не 1937-ий, і не 1952-ий, а 2000-й рік…
Лікар Ася так само, як і бабуся Марія, пройшла радянську школу політичного виховання. До того ж її наставником був лікар, який вижив у ГУЛазі.
Треба також пам’ятати й те, що навіть у досить м’які радянські часи психіатрія була під пильним наглядом органів. На лікарів заводили досьє, стукачами у лікарнях були навіть няньки та санітари; дисидентів запроторювали в “психушки”, але туди ж, між іншим, часом потрапляли й партійні, й державні чиновники різних рангів, які потребували лікування. Словом, органи мали чимало причин тримати психіатрів під суворим наглядом.
Варто було мені почати з лікарем Асею розмову про сучасну російську політику, про мерзенне явище під назвою путінізм (зауважте: російською мовою – в американській лікарні!), як у її погляді з’являлася тривога, вона відразу ж вставала і щільно зачиняла двері свого кабінету.
При цьому лікар Ася ніколи не поступалася своїми професійними принципами і була жінкою не боязкою. Деякі пацієнти поряд із нею – низенькою, тендітною – здавалися гігантами. Були серед них і злі, і вкрай істеричні, і ті, що недавно звільнилися з в’язниць. Зі шрамами, наколками. Вимагали від неї рецептів на наркотичні таблетки, сварилися, матюкалися в її кабінеті. Однак, залишаючись із ними сам-на-сам, вона знаходила підхід до кожного з них. З одними розмовляла м’яко, інших – жорстко ставила на місце.
До її думки у клініці прислухалися абсолютно всі. Але по-справжньому її цінував завідувач Річард Грубер. Ми – дві дюжини “великих” лікарів – на нарадах сперечалися, галасували. А лікар Ася зазвичай мовчала. Але якщо ситуація з пацієнтом була насправді складною, Річард Грубер час даремно не витрачав і звертався тільки до лікаря Асі: “Що будемо робити? Варто спробувати це? Чи це? Як ви вважаєте?” – питав він її. І робив саме так, як вона радила.
Епілог
Пригадую ще одного “ку-ку”-пацієнта, з яким я зустрівся, коли працював у клініці в Бронксі. Це був єврей з Одеси, шістдесят три роки. Колись він поїхав за контрактом спочатку в Австрію, потім у Штати. Обдарований піаніст, він один час входив до складу оркестру філармонії Нью-Йорку. Мав родину, щасливе, забезпечене життя. Він ще з юності бавився маріхуаною і пробував кокаїн. Невідомо з яких причин – спадковість, наркотики чи те й інше – до п’ятдесяти років у нього розвинулася шизофренія, до того ж хвороба так швидко прогресувала, що у п’ятдесят три роки він із гострим психозом уперше потрапив до будинку божевільних.
До нашої клініки він прийшов уже хроніком, з історією багатьох госпіталізацій, арештів і примусового лікування. Нечесаний, неголений, від його одягу жахливо пахло. У нього були галюцинації – він чув голоси. Він був переконаний, що лікарі, поліція, сусіди в будинку – всі проти нього. Але зі мною він чомусь був відвертим, крізь його маячню, страхи і галюцинації іноді проривався здоровий глузд.