Спочатку Іван і справді здавався мені найнуднішим персонажeм. Я смертельно нудьгував на всіх наших 45-хвилинних психотерапевтичних сесіях. Головним тоді було для мене не заснути і не впасти з крісла. Тому я приділяв велику увагу своїй позі: навалювався усім тілом на правий підлокітник крісла і простягував ноги вперед. А коли відчував, що під бурмотіння Івана починаю засинати, спохоплювався і змінював позу – переміщав тіло на лівий підлокітник.
Слухаючи Івана всі 45-ть хвилин, я методично кивав головою, дивлячись то на його невиразне обличчя, то на круглий настінний годинник над його головою. Він нагадував мені біоробота: приходив на сесії з німецькою пунктуальністю й з такою ж пунктуальністю рівно через сорок п’ять хвилин вставав, вдягав свій старенький піджак і, обдарувавши мене на прощання механічним рукостисканням, ішов. Він пив, тому часто його очі були тьмяними.
Іван страждав від депресії та ще мав психосоматичне порушення. Підкажу, що слід розуміти під “психосоматичним порушенням”: наявність у людини фізичного болю з невідомої причини або через недоведеність існування цього болю, як такого. Іншими словами, людина скаржиться, скажімо, на біль у стегні. Лікарі проводять дослідження, роблять рентгени, але причину встановити не можуть. А пацієнт кричить, плаче: болить, і все! І спробуй зрозумій, чи насправді в нього щось болить, чи це йому здається, чи він просто бреше. Психіатричним порушенням це стає тоді, коли в пацієнта якась частина тіла, як не крути – таки болить! Зі стегном поступово спостерігається поліпшення, уже може нормально ходити, навіть бігати. Але раптом, ні з того ні з сього, гострий біль пронизує плече! От же ж… І все починається спочатку: візити до лікарів, рентгени… Така коротка характеристика порушення, на яке страждав Іван.
З перших днів наша спільна увага була прикута до його правого коліна. За словами Івана, він отримав кілька важких травм, працюючи на будівництві: то впав з драбини, то на нього обвалилася гора шлакоблоків, то ще щось трапилося. І удари постійно припадали саме на праве коліно.
Іван, у минулому – хірург, досконало знав анатомію людського тіла і був наділений феноменальною пам’яттю.
– Лікарі вважали, що в мене пошкоджений медіальний надмищелок. Але рентген показав забій голівки малогомілкової кістки, – говорив він приглушено-хриплуватим голосом, час від часу торкаючись рукою до свого коліна.
Цікаво, що коліно було єдиною темою, котра викликала в Івана якісь емоції. Про все інше – про своє минуле хірурга, Україну, рідних, яких він там залишив, Америку, навіть про себе самого Іван говорив байдуже і відсторонено, як про щось, що для нього нічого не значить або значить дуже мало. Зате коліно – ось де зарита собака всіх його життєвих проблем! Загалом на сесіях ми з Іваном обговорювали тільки його коліно.
У свідомості Івана воно не просто боліло. Коли він почав мені довіряти трохи більше і вже не боявся, що я вважатиму його божевільним (Іван вважав себе абсолютно здоровим), він ознайомив мене з іншими властивостями свого коліна.
– Ви чуєте, чуєте? – насторожено питав він, встаючи з крісла і роблячи кілька кроків кабінетом. – Чуєте, як воно хрустить? Хр-р, хр-р, чуєте?
До того ж “хр-р” він вимовляв з приспівуванням, і я підозрював, що йому вчувається не просто хрускіт, а хрускіт мелодійний, колоратурний.
– Усе, нібито стихло, – він зупинявся, напружуючи слух. Потім знову обережно робив крок і знову завмирав. – Ні, хрустить, хрустить…
“Отже, так – треба стабілізувати його сон і апетит. Спробувати перефокусувати інтереси хворого на інші об’єкти крім правого коліна”, – намічав я лінію його лікування.
Зрозуміло, Іван звернувся до психіатричної клініки не для того, щоб його переконали в тому, ніби його коліно зовсім не болить або ж болить не так, як йому здається. Зовсім ні. Причина в нього була конкретна: Іванові був потрібен лист для суду, що, мовляв, унаслідок отриманих на будівництві травм він страждає на важку депресію.
І тут ми разом із Іваном опускаємося з першої, найвищої сходини і під хрускіт його нещасного коліна перевалюємося на сходину нижче, де Іван привідкривається для нас не просто як безневинний міський божевільний, а як соціально небезпечний тип.
ххх
Моя супервайзерка Сандра. Кілька слів про неї. Вона була досить привабливою і розумною. Жила в Лонг-Айленді, була заміжня вдруге, мала дорослу доньку та пасинка.
Раз на тиждень вона вислуховувала мої звіти про проведені сесії з пацієнтами й ми разом розбирали їхні справи.