Як я міг звинувачувати Івана?! Хіба в нього нечуйне серце? Навпаки: серце в нього надто вразливе, надто м’яке для хірурга.
Та й хто я такий, щоб судити його? Чи здатний я осягнути всю глибину його страждання? Чи знаю я, якими муками він мучився під час тієї операції? І чим насправді він займався з того часу – лише карав себе! Падаючи зі сходів і ескалаторів, розбиваючись на будівництві і в автомобільних аваріях, б’ючи себе молотком по пальцях, ріжучи своє обличчя під час гоління, – хіба Іван не мстив собі таким чином? Хіба не був він стосовно себе жорстоким суддею і катом?
Глава 4
Наші сесії тепер мали зовсім інший характер. Ми облишили всю цю маячню з коліном і змовами. Щось трапилося, в душі Івана зрушилися якісь глибокі пласти. Мова його стала жвавішою. Він багато розповідав мені про свою колишню роботу у хірургії, про свою юність. У такі хвилини крізь сіру подобу здичавілої людини було видно іншого Івана. Я тьмяно вирізняв у ньому колись рішучого, уважного, мабуть, занадто прискіпливого хірурга. Навіть його пальці пожвавилися.
“Ось так, – думав я, – людина зняла з душі гріх того, у чoму не винна, відкрилася”.
Часом у наших бесідах Іван намагався нагромаджувати незліченну кількість усяких анатомічних деталей, назв хірургічних інструментів і т.і. Я ж намагався донести до його свідомості очевидне і найголовніше: він не винен у смерті брата, затискач зірвався випадково. Така реальність. Усе інше – самонавіювання, можливо, таємні бажання, які він сприйняв за реальність.
– Вам довелося пережити величезний больовий шок. У вас занадто чуйне серце, – запевняв його я, чекаючи, коли нарешті Іван почне мені вірити.
Він кивав головою, нібито погоджуючись, підтакував.
ххх
Одного разу на моє прохання він приніс свої фотографії.
– Це ви біля будинку зі своїм братом? Це ж треба, які ви схожі! А тут де ви? У лабораторії медінституту? Щурів і жаб там різали? – перебирав я світлини. – А це ви, як я розумію, в лісі на пікніку. Хто ця чудова жінка у ваших обіймах? Зізнавайтеся.
Він мовчав. Відірвавшись від фотографій, я глянув на Івана. І обімлів. У його очах були сльози. Його нижня щелепа судомно тремтіла, рот був відкритий, ніби він хотів і не міг видихнути.
І раптом сталося те, чого я найменше чекав. Обличчя Івана спотворилося в муці. Він схопився за голову й почав смикати на собі волосся так, ніби хотів його вирвати:
– Мерзотник! Мерзотник! Мерзотник! – з болем вигукував він. – А–а!..
У вікні начебто спалахнуло яскраве світло, освітивши для мене реальність. Невдала операція не була трагічною випадковістю, ні! Іван зробив усе, щоб той злощасний затискач зіскочив. Він убив, убив брата заради жінки, з якою був у змові!
– Не треба, не треба… – підійшовши до Івана, я з усієї сили стиснув його напружені тремтячі руки, притиснув іх до своїх грудей. – Не треба… Перестань…
ххх
– Отже, Іван зумисно вбив свого брата. Щоправда, я в цьому не сумнівалася, коли дізналася, що саме він його оперував. А якщо тут ще й замішана жінка… – сказала Сандра, коли я розповів їй про свою останню сесію з Іваном. – Але я гарантую: він ні за що не зізнається в убивстві. Здається, я добре розумію, що це за людина. Він не зізнається ні тобі, Германе, ні взагалі нікому у світі.
У відповідь я розвів руками: мовляв, не сперечаюся, поживемо – побачимо.
– Що ж ти тепер збираєшся робити? Як думаєш його лікувати?
– Хочу переконати його піти до церкви. Мені здається, що психотерапія тут уже безсила.
– А Іван віруючий?
– Ні.
Сандра задумливо погладила пальцем підборіддя:
– Церква, молитва… Віра іноді допомагає більше, ніж будь-які ліки. Мені потрібно про це подумати. Час у нас є, ситуація поки що не критична.
Глава 5
Того дня дощило, було холодно і вітряно. Ми з Іваном вийшли з метро і крокували вулицею, переступаючи через калюжі. Іван ішов, тримаючи руки в кишенях пальта в клітинку. Він зізнався, що напередодні ввечері випив дві чарки горілки (часом не пів пляшки?), але якби там не було, до ранку він встиг протверезитися.
Проминувши продуктову крамничку і банк, ми опинилися біля невисокої будівлі під куполом з хрестом. З дверей церкви виходили чоловіки і жінки різного віку, дехто з дітьми. Вони відкривали парасольки, хрестилися обличчям до храму і йшли. Судячи з усього, літургія щойно закінчилася.