– Ну, з Богом, – сказав я, перехрестившись, відчинив двері церкви і пропустив Івана вперед.
Знизавши плечами, він увійшов дocepeдини. Там зняв шапку і розстебнув пальто.
Останнім часом він занедбав себе, не розчісувався й не голився.
– Зараз я все розвідаю, почекай на мене тут, – сказав я і пішов шукати священника.
За віросповіданням я – православний, хрестився у Києві, ще коли вчився в університеті. Похрестившись, спершу я дуже захоплювався всім, що малo відношення до православ’я: читав священну літературу, ходив із приятелем на церковні служби. Але та наша релігійність, як я тепер розумію, мала якийсь викривлений, неповноцінний характер. Так, були бажання, поривання. Багато мудрування, балаканини, очікування незрозумілих див. Не було головного: розуміння, що віра – це постійний подвиг смиренності перед Волею Бога. Тому незабаром настало охолодження. Нагрудний хрестик я, як і раніше, ношу, але релігійною людиною не став і до церкви ходжу рідко.
Однак зараз мова не про мене. Іван також не був релігійною людиною. Він сповідував, за його ж висловом, “тверду віру в закони природи”. Але з моєю пропозицією піти до церкви на молебень, як не дивно, погодився відразу.
Після тієї сцени в моєму кабінеті у нього ніби зламався внутрішній стрижень. Уся громіздка життєва конструкція Івана – бридкої істоти, на яку він перетворився за останні десять років, – завалилася. Уся маячня про змову і хвороби, яка так довго його рятувала, зникла, але нічого на заміну не з’явилося. Він зовсім розгубився, не знав, як жити далі. Більше не просив листів для адвокатів, перестав цікавитися справами щодо своїх безконечних позовів у судах. Він ніби повністю довірив свою долю мені.
Я ж був переконаний: єдине, що Іванові зараз потрібно, – це ПОКАЯННЯ. Покаяння перед Богом, у якого, так чи інакше, вірить кожен. І нехай цей наш спільний молебень буде його першим кроком до світла. Інакше він опуститься у ще більший відчай, продовжуючи калічити і руйнувати себе.
Я не сказав Іванові прямо про це, але вгадував правильно: він знає, що я проник у його таємницю. Між нами ніби виникла таємна змова. Тільки я і він (а, ще та красуня у Чернігові) знали страшну правду про смерть його брата.
Я не повідомив Сандру про цей наш “релігійний похід”. Я вирішив діяти самостійно, покладаючись на свою професійну інтуїцію.
Отже, я вмовив Івана піти разом зі мною до православної церкви. Я завчасно телефоном дізнався, що в неділю після літургії там буде загальна панахида, тобто священник відслужить молебень за кількома померлими.
Брата Івана не хрестили, тому поминати його відповідно до правил не можна було. Якщо не подаєш поминальну записку, то жодних грошей священникові платити не потрібно. Якщо подаєш – бажано заплатити доларів десять-двадцять. Усе це мені пояснив якийсь чоловік, що стояв біля церковної крамнички, де продавали свічки.
Тим часом Іван, як старанний школяр, сидів біля стіни на стільці, поклавши на коліна руки з розбитими пальцями. Його лоб закривали нерозчесані патли. Коли наші очі зустрілися, він раптом почав якось по-дурному усміхатися. Але мені здалося, що його обличчя просвітліло зсередини. В нього з’явилося щось від того Івана, якого я бачив на світлинах часів його молодості.
Так, як мало ми говорили про його життя! Адже упадав він колись у юності за дівчатами, мріяв про кар’єру лікаря. Можливо, любив слухати солов’їв, кажуть, у лісах на Чернігівщині солов’ї співають так, що, почувши раз, не забудеш ніколи. Ми з ним повинні поворушити ще багато, багато що, аби він припав до своїх чистих джерел. Хай людина спіткнулася, хай навіть переступила межу. Але він не повинен вічно почуватися вигнанцем! Він має право на прощення. Хай не від людей, але від Бога.
Останні мої сумніви щодо того, чи я прийняв вірне рішення щодо молебню, зникли.
…У правому притворі храму на панахиду вже збиралися парафіяни. Худорлявий, середнього зросту бородатий священник, з кадилом у руці, про щось розмовляв із жінкою біля Розп’яття. Я дав священникові поминальну записку з іменами моїх померлих бабусь, запитав про оплату.
– Добре, дякую. А гроші заплатите після панахиди, – сказав священник.
Я купив кілька свічок, одну дав Іванові:
– Незабаром почнеться панахида. Наша справа – просто стояти. Якщо хочеш – подумки поминай свого брата. Постав свічку за упокій його душі. Власне, це все. А потім, у клініці на сесії, поговоримо про цей день. Тебе щось непокоїть? – запитав я, помітивши, що Іван почав підозріло роздивлятися навколо, а на його обличчі відобразилася легка тривога.