Выбрать главу
11

Стояв один із тих днів, коли весна була в доброму гуморі й щедро наповнювала Львів живильним теплом. Люди неквапом гуляли незвично яскравим містом, підставляючи обличчя сонцю, відвідуючи кнайпи та насолоджуючись життям. А десь менеджери середньої ланки досі просиджували штани за глючними Windows Vista, марнуючи своє життя за мізерну зарплатню.

Марія всміхалася своєму відображенню в дзеркалі першого-ліпшого бутика. Їй в очі дивилося веселе щасливе дівчисько, юне й невинне, на кінчику носа якого сонячним зайчиком причаїлося щастя. Вона спробувала схопити його долоньками, але зайчик виявився спритнішим. Стриб – і він уже поверх її рук. Вона спробувала ще раз – і знову невдача.

Жінка дзвінко розреготалася, чим привернула увагу всього магазину. Байдуже! Зараз вона відчувала неймовірне піднесення й не збиралася його марнувати. Тому схопила під руки дві коробки зі взуттям (високі чобітки й літні відкриті босоніжки), оплатила їх на касі карткою та вийшла на вулицю.

Сонце ховалося десь між високими будинками. Марії подобались такі хованки. Маневруючи між балакучими туристами, жінка дивилася на таке звичне місто їхніми очима. Вузькі вулички, наче створені для прогулянок лише удвох, старовинна архітектура, вигадлива ліпнина на фасадах, ковані дверні ручки, кам’яні леви просто під підвіконнями, кавово-шоколадні спогади. Хотілося зупинитись і просто всотувати все навколо, наповнювати себе цим світлим і чистим, і щоб ніколи-ніколи цей момент не закінчувався, щоб завжди…

Телефонний дзвінок перебив її думки. Марія взяла в руки апарат, подарований Сашком (цікаво, а куди вона діла свій?), та усміхнулась, коли побачила на екрані «Олександр». Метаморфоза, до якої ще потрібно звикнути.

– Слухаю, – радісно промовила.

– Привіт, – долинуло з іншого боку. – Не зайнята?

Марія повернула голову спершу праворуч, потім ліворуч. Цікаво, чи можна вважати щастя зайнятістю? Мабуть, ні.

– Ні, не дуже.

– Прекрасно. Я відкриваю соціальний центр для дітей-сиріт. Не хочеш скласти мені компанію?

– Залюбки! – Чом би не поділитися шматочком радості з тими, хто цього потребує? – А коли?

– За двадцять хвилин.

– За скільки?!

– Ну… – голос зам’явся. – Віталік божився, що ви встигнете.

Марічка інстинктивно повернула голову. Віталік стояв біля лімузина на іншому боці вулиці та махав їй рукою. Жінка глибоко видихнула.

– Хлопці, ви мене інколи просто шокуєте. Але мені потрібно переодягнутись…

Двері лімузина відчинилися, і Сашко в синіх шортах і яскраво-жовтій футболці став біля свого водія.

– Не переймайся, ти проходиш по дрес-коду.

12

Їх обговорювали, за їхніми спинами шепотілися й показували пальцями. Чоловік у шортах і футболці та дівчина в яскравому топі й короткій спідниці поміж гостей у костюмах та вечірніх сукнях. Дивина. Несмак. Непотрібний епатаж. Марічка заплющила очі й відчула азарт. Їй це подобалось, ой як подобалось. Вона завжди любила виділятись, обирала викличний одяг, доводила до ідеалу свій образ, знищувала тих, хто намагався змагатись із нею на її території.

Та зараз раптом виявилося, що виділятися можна по-різному. І отримувати абсолютно інше, чистіше задоволення, приходячи на пафосні, награні прес-конференції та походжаючи серед розмальованих жінок, з облич яких стікала косметика навіть під посиленим наглядом кондиціонерів, поміж набундючених чоловіків, що змагалися між собою в оригінальності шаблонних чорних костюмів, серед манірних офіціантів, яких, здавалося, розмножували клонуванням. Усі ненавидять тебе, усі перешіптуються про твої манери, але тобі байдуже. Зрештою, твоя подія – твої правила. Це був зовсім інший тип влади, влади над самою структурою. І то було щось неймовірне.

– Доброго дня, шановні гості, журналісти, а також усі, хто вирішив узяти участь у добрій ініціативі корпорації «Альвеа» – допомогти дітям-сиротам відчути себе живими, – пролунало з динаміків.

Марічка піднялася навшпиньки, але на сцені Сашка не було. Тоді вона разом з іменитими гостями покрутила головою, але безуспішно. Голос був, а сам Сашко – ні.

– Проблема дітей-сиріт актуальна не тільки в Україні, а й у цілому світі. Щороку на неї виділяють мільярди доларів, але запитайте себе: на що, власне, вони йдуть?

полную версию книги