Помітивши, що до нього хтось наближається, Гектор знову заклекотав, однак проігнорував загрозу. І даремно. Удар палицею прийшовся якраз по розгодованому тулубу. Півень відскочив убік та здивовано витріщився на чужинця. Хто насмілився кинути виклик королю вулиць?
– Ану пішов звідси! – крикнув Сашко.
Гектор розправив крила й кинувся на хлопця. Однак Сашко був готовий. Як тільки півень налетів на нього, він зробив широкий пас палицею, але червоночубий забіяка легко ухилився, підскочив ближче та боляче дзьобнув нападника в ногу. Бридке клекотання пролунало майже під вухом, і Гектор почав скакати навколо хлопця, червоними крилами затуляючи все навколо. Сашко махнув раз, другий, але марно.
– Геть! Геть від мене! А-а-а-а! Відчепись! – він спробував утекти, та де там. Півень був усюди. Стрімко налітав зі всіх сторін і боляче дзьобав по незахищених місцях.
Сльози бризнули з очей, хлопець перечепився за камінь і впав на курну дорогу. Гектор одразу опинився поруч, приміряючись гострим дзьобом прямо в обличчя.
– Ану марш! – пролунало поруч, і півень відлетів на кілька метрів, наче м’яч. Ображено глянув на кривдницю, обтрусився й почалапав вулицею, ніби нічого й не сталося.
– Ти як? Нормально? Не забився? – Катруся турботливо схилилась над Сашком.
– Не забився, – відказав той, пошукав поглядом півня й повільно підвівся.
– У тебе щось на лиці…
– Усе добре! Я ж сказав: не забився! – крикнув Сашко, відштовхуючи Катрусю. Витер сльози з обличчя, обтрусив одяг. – Просто пилюка в око, і я зашпортався… У вас тут що дороги, що ями…
Він глибоко вдихнув, угамовуючи емоції. Треба ж отак перед незнайомими людьми, у чужому селі, у перший же день… Здалася йому та Бистриця? Що він собі навигадував? Дослідник, ага! Коли він уже повернеться додому?!
– А ти сміливий, отак на Гектора, – до них підійшов світловолосий хлопець. – Ця бестія навіть старших ганяє. Я вже думав через паркан перелазити, знов штани дерти. Даремно, Катрусю, тебе хлопці на футбол не брали. Удари в тебе – як у форварда.
– Та я й сама не знаю, що на мене найшло… – зашарілася дівчина.
Сашко уважно глянув на світловолосого. На півголови вищий, з усмішкою на губах, той мав вигляд звичайного сільського хлопця, типового Гекльберрі Фінна, який і по деревах лазить, і курей ганяє, і накапостити може, але разом з тим було в ньому щось магнетичне, що відганяло всі покарання за нароблені збитки. Сашко різко захотів із ним подружитися, стати таким же шибайголовою.
– Хвацько палицею махав, – похвалив його незнайомець.
– Я вдома тенісом займаюсь. З палицею ще легше. У нас багато ворон і голубів – є де потренуватись.
– Тенісом? Удома? – здивувався хлопчина, і раптом його погляд прояснішав. – А-а…
– Що «а-а…»?
– Я в Бистриці всіх однолітків знаю, а тебе вперше бачу. Ти з отих.
– Яких «отих»?
– Городських.
Сашко розізлився:
– Що у вас з тими городськими? Іду вулицею – усі дивляться. А як що скажу, так зразу – городський.
У відповідь світловолосий розсміявся:
– Не ображайся. До нас рідко хтось приїжджає, тому кожне нове обличчя – це окрема подія, – хлопець простягнув долоню. – Я Антон.
Сашко глянув на світловолосого, потім на його руку, потім знову на усміхнене обличчя. Знущається? Та ніби ні… Ну й дивні вони всі тут!
– Сашко, – потис руку.
– Ти звідки? – поцікавився Антон, оглядаючи Сашка.
– Я зі Львова, до бабусі на канікули приїхав.
– Ого! Неблизька дорога. Уже з кимось подружився?
Сашко глянув на дівчину, що стояла осторонь, опустивши погляд.
– Та от, тільки з Катрусею…
– А ще мене зустрів. А значить, пів-Бистриці ти вже знаєш, – розсміявся Антон. – А ще як познайомлю тебе з Марічкою… Ой! – хлопець стрепенувся. – Зовсім забув, що вона мене чекає! Давай завтра зустрінемось, о дванадцятій, біля ставка!
– Домовились! – відповів Сашко. – Мені теж треба додому.
– До завтра! – Антон махнув рукою й помчав вулицею.
– Сюдою можна вийти до мого дому? – Сашко повернувся до Катрусі, яка заворожено дивилась услід даленіючій постаті Антона. – Чуєш?
– Що? А, так, можна. Ходімо! – дівчинка швидко пішла вперед, ховаючи розпашіле обличчя.
– Що це з нею? – пробурмотів Сашко й пішов слідом.
Антон швидко біг вулицею, стискаючи руки в кулаки. Чи дочекалась його Марічка? Ніколи не вгадаєш, що на думці в примхливої дівчинки: могла образитись і піти. Хлопець проминув одну вулицю, другу та вибіг на вигін. Де ж Марічка, вони ніби тут домовлялись зустрітися? Побачивши подругу на гілці грубезної старої аличі, хлопець із полегшенням зітхнув, заліз на дерево та вмостився поруч.