Хазяїн відрекомендував батькові містера Даффі, що був дуже радий познайомитися з містером Старком — атож, сер,— а також усю ватагу, яка щойно над’їхала другою машиною. Потім показав великим пальцем у мій бік і спитав:
— Ну, а Джека Бердена ти пам’ятаєш, правда ж?
— Пам’ятаю,— відказав старий і подав мені руку.
Ми всі пішли до вітальні й посідали в набиті кінським волосом крісла, від яких у наші висушені спекою ніздрі вдарило кислим духом мумії, та на тверді дерев’яні стільці, що їх принесли із кухні старий і Хазяїн. Крізь шпари під віконницями та пожовклі тюлеві завіски, що нерівно спадали з карнизів і скидалися на рибальські сіті, які очікують лагодження, до кімнати пробивалося проміння призахідного сонця, і в ньому плавали порошинки. Ми совалися в кріслах і на стільцях, роздивляючись на нефарбовані мостини підлоги та орнамент лінолеумного килимка посеред кімнати, так наче прийшли на похорон людини, якій заборгували гроші. Килимок був новий, з іще свіжим глянсуватим орнаментом червоного, жовто-коричневого та синього кольорів,— такий собі гладенький, недоречний, геометрично правильний острівець серед розпливчастого, без кутів, присмерку і кислого духу мумії, серед повільного плину Часу, що впродовж багатьох років день за днем уливався в цю кімнату, наче у внутрішнє море, де повимирала вся риба і солона вода відгонить гнилизною. Здавалося, якби ми всі — і Хазяїн, і містер Даффі, і Сейді Берк, і фотограф з репортером, і я сам, і хто там ще був,— скупчились на тому килимку, він силою чарів знявся б у повітря разом з нами, виписав повільне коло по кімнаті і, мов Гулліверів летючий острів чи килим-самоліт з казок «Тисячі й однієї ночі», випорснув у двері або крізь дах і поніс нас туди, де нам призначено бути, а старий Старк, дуже чистий, із свіжими подряпинами після гоління та прилизаним сивим волоссям, так і лишився б сидіти, ніби нічого не сталося, біля столу з великою Біблією, плюшевим альбомом і лампою, під непорушним пронизливим поглядом обличчя з баками, зображеного пастеллю на портреті над каміном.
Човгаючи старими тенісними туфлями, до кімнати зайшла негритянка з тацею, на якій стояла карафа води й три склянки. Одну склянку взяла Люсі Старк, другу — Сейді Берк, а третю ми пустили по колу.
Потім фотограф нишком позирнув на годинник, прокашлявся і мовив:
— Губернаторе…
— Га? — озвався Віллі.
— Та я оце подумав… Якщо ви і місіс Старк перепочили й усе таке…— Він, сидячи, низько вклонився Люсі; це коштувало йому неабиякого зусилля, і стало видно, що фотограф таки трохи перебрав, як на таку спеку, і вже засинав у своєму кріслі.— І якщо ви всі…
Хазяїн підвівся.
— Гаразд,— посміхнувся він.— Здається, я зрозумів вас.— І запитливо подивився на дружину.
Люсі Старк і собі встала.
— Усім гуртом, тату,— мовив Хазяїн до старого, і той також підвівся.
Хазяїн перший вийшов на ганок. Ми вервечкою потяглися слідом за ним. Фотограф подався до другої машини, видобув на світ триногу та інше причандалля і встановив апарат проти ганку. Хазяїн стояв на східцях, кліпаючи очима й усміхаючись, наче збирався заснути й знав, що йому присниться.
— Спершу вас самого, губернаторе,— сказав фотограф.
Ми всі зійшли з ганку й стали осторонь.
Фотограф сховався під чорним покривалом, та зараз же вистромив голову, раптом запалившись новою ідеєю.
— Собаку,— сказав він.— Візьміть до себе собаку, губернаторе. Гладитимете його абощо. Отут-таки, на сходах. Це буде щось виняткове. Усі попадають. Ви гладите собаку, а він упирається вам у груди лапами, наче хтозна-як радий, що ви приїхали. Розумієте? Усі попадають.
— Атож, усі попадають,— докинув Хазяїн.