І далі роздивляючись на листя, я почув десь за клунею гучний сухий виляск. Потім ще один. І тоді я здогадався, що воно таке. То Бой-Ласун бавився в оборі своїм «0,38-спец.», як уже не раз бувало. Він ставив на стовпець огорожі бляшанку або пляшку, тоді відвертався і йшов геть, тримаючи лівою рукою за ствол свою забавку, взяту на запобіжник,— отак і йшов собі, розмірено ступаючи куцими ніжками, в незмінних синіх саржевих штанях, що віддималися мішком на одвислому заду, і його лисина поблискувала в останніх променях сонця, мов білястий лишай серед жмутків шорсткого волосся. Потім він нараз спинявся, перехоплював «залізячку» в праву руку, одним швидким незграбним рухом робив повний оберт — так наче всередині у нього спрацьовувала пружина,— і в ту ж мить «залізячка» гучно хряскала, і чи то бляшанка злітала зі стовпця, чи то пляшка розліталася на всі боки дрібними скалками. Майже завжди. Тоді Ласун сіпав головою і, бризкаючи слиною, проказував:
— П-п-п-пас-скуда.
Лунав уривчастий виляск, і надовго западала тиша. Це означало, що Ласун влучив з першого разу й почвалав назад до стовпця ставити нову ціль. Потім, через деякий час, знову ляскало, і знов наставала пауза. А то, бувало, лунали два виляски, зразу один за одним. І я знав: перший раз Ласун схибив і влучив тільки другим пострілом.
Потім я, мабуть, задрімав, бо, прокинувшись, побачив перед собою Хазяїна.
— Час вечеряти,— сказав він.
І ми пішли вечеряти.
Ми сіли до столу. Старий зайняв місце в одному кінці, Люсі Старк — у другому. Вона відкинула з обличчя вологе від поту пасмо волосся і, мов генерал, що оглядає своє військо, востаннє обвела очима стіл — чи не бракує чогось. Тут вона була у своїй стихії, що правда, то правда. Давно вже їй не випадала така нагода, та коли вже Люсі бралася до цього, то немов на крилах літала.
Навколо столу запрацювали щелепи, а вона сиділа й дивилася. Сама майже нічого не їла, а тільки пильнувала, щоб не лишалася порожньою жодна тарілка, спостерігала, як працюють щелепи, і обличчя її прояснювалось і лагідніло від потаємної віри в щастя — так само, як прояснюється обличчя головного суднового механіка, коли він спускається вночі у машинне відділення й бачить, як махове колесо у своєму невпинному русі зливається в суцільне кружало, як снують сюди-туди великі поршні й виконують свої досконалі балетні па сталеві шатуни, і все там сяє, гуде, співає, залите яскравим електричним світлом, наче то вічна машинерія в голові самого всевишнього, і корабель відмірює належні двадцять два вузли на годину, пливучи осклілим під зорями морем.
Отож усі щелепи навколо столу справно молотили, і Люсі Старк сиділа з благословенним почуттям чесно виконаного обов’язку.
Тільки-но я спромігся проковтнути останню ложку шоколадного морозива, що його мусив запихати в себе, наче бетон у ямку для стовпа, як Хазяїн, їдець потужний і ретельний, підчистив свою тарілку, звів голову, втерся серветкою і сказав:
— Ну, а тепер, мабуть, ми з Джеком і Ласуном проїдемося по шосе, подихаємо вечірнім повітрям.
Люсі Старк швидко поглянула на Хазяїна, тоді відвела очі й поправила на столі сільницю. Спершу могло здатися, ніби то звичайний собі погляд, який кинула б на чоловіка кожна дружина, почувши, що він збирається після вечері трохи прогулятися по місту. Та потім ставало зрозуміло, що це не так. У ньому не було ні запитання, ні заперечення, ні докору, ні наказу, ні жалю до себе, ні сліз, ніяких отих «о-то-ти-вже-мене-не-любиш». Не було нічого, і саме цим він вражав. То був подвиг. Будь-який акт чистого сприйняття є подвигом, а коли не вірите, спробуйте — і переконаєтеся самі.
Зате старий подивився на Хазяїна і промовив:
— А я собі думав… я думав, ти зостанешся на ніч…
Що він хотів цим сказати, здогадатися було неважко. Син приїздить додому, і батько закидає на нього гачок. Старому — або старій, коли це мати,— нема чого сказати синові. Вони хочуть тільки одного — щоб їхня дитина посиділа годину-другу в кріслі, а потім заночувала під одною з ними покрівлею. І ніяка це не любов. Я не кажу, що любові взагалі немає. Просто розповідаю про те, що не є любов’ю, але часом виступає під її ім’ям. Цілком можливо, що без цього не було б і любові. Та все-таки це, по суті своїй, не любов. Це просто щось закладене в людському єстві. Щось ніби поклик крові, притаманний людині від народження. Те, що відрізняє її від безтурботної тварини. Коли ти народжуєшся, батько й мати немовби втрачають частку самих себе і ладні гори зрушити, аби тільки віднайти її,— а це ж і є ти. Вони розуміють, що всього їм не повернути, але прагнуть урвати від тебе якомога більший шматок. І славлене повернення до рідних пенатів із святковим обідом під кленами починає дуже скидатися на занурення в акваріум з восьминогами. У кожному разі, того вечора я б сказав саме так.