Берден називає Адама Стентона «людиною ідеї», а Старка — «людиною діла». Але це, мабуть, не зовсім точно. «Людина діла» у повному розумінні — це Малюк Даффі, дрібний політикан, який, проте, переграв Старка, вбив його рукою Адама й зайняв його губернаторське крісло. Переграв він «велику людину» не тому, що був розумніший, сміливіший, рішучіший, далекоглядніший, а лише в силу того, що не було в ньому нічого такого, що заважало б грі за правилами буржуазної кар’єри, бо він був тільки машиною, запрограмованою на таку гру, машиною, вільною від фанаберій на зразок будівництва чистої лікарні чистими руками. У повному розумінні слова «людина діла» і Гладун Ларсон. «У нього в жилах текла крижана вода,— характеризує його Берден.— Ніщо не могло дійняти його до живого — хоч ти його ображай, хоч лай, хоч души, хоч роби з його обличчя шніцель. Він був справжній ділок. Знав ціну всьому». Така «людина діла» — це абсолютна конформістська пристосовуваність і, отже, така собі внутрішня механістична цілісність, зумовлена тим, що особистість уже повністю заміщена соціальною роллю.
Отож виходить, що не Старк, а Даффі і Ларсон — цілковиті антиподи Адама Стентона. Вони протистоять йому, чистому «ідеалістові», як чисті «матеріалісти». Але, як це нерідко буває, обидві крайності сходяться, і точкою перетину служить знеосіблена чистота. Соціальна роль і роль асоціальна мають спільний знаменник: роль. А вона позбавляє індивіда його живої безпосередності. Лишається математичний знак.
Віллі Старк вміщений між цими двома полюсами. Однак обмежуваний ними простір живого, людського — величезний, на ньому вміщуються все добро і все зло, вся моральність і вся аморальність людського роду. Яке ж місце Старка? Відповідаючи на це запитання, критика різко розійшлася в думках. Виникли навіть свої «полюси»: для одних він — запеклий американський фашист, для інших — мало не предтеча рузвельтівського «нового курсу».
Прототипом цього образу став реальний губернатор Луїзіани, а згодом сенатор у Вашінгтоні Х’ю Лонг, методи правління якого Уоррен мав змогу спостерігати, коли, як уже згадувалось, викладав у Новому Орлеані. Лонг був постаттю щонайменше колоритною. Портрети, так чи так змальовані з нього, зустрічаються у півдесятку американських романів, у тім числі в «У нас це неможливо» С. Льюїса і в «Номері першому» Дж. Дос Пассоса. У них змальований з Лонга герой — фашист. Але вони йшли гарячими слідами Лонгової долі й загибелі, а Уоррен звернувся до цієї теми через добрий десяток років. Річ, звичайно, не в тому, що часова дистанція якось пом’якшила оцінки. Просто Уоррен — навіть психологічно — вже не почував себе зобов’язаним послідовно йти за біографією прототипа, її життєвою емпірикою. Документальне начало було скоріше поштовхом до побудови концепції, не прив’язаної достеменно до Лонга та його політики. Тим більше, що й сам Лонг як людина і його політика були досить суперечливі й допускали певну свободу інтерпретації. Поставивши між своїм героєм і читачем у ролі посередника не об’єктивного автора, а суб’єктивного оповідача, Бердена, Уоррен повною мірою скористався з цієї можливості. Але не для того, щоб переконати нас, ніби все на світі відносне.
«Ми, історики,— повчає Берден Анну Стентон,— знаємо, що людина — створіння дуже складне, вона не буває тільки добра чи тільки погана, а завжди добра й погана водночас, і добре в ній випливає з поганого, а погане з доброго, і все так перемішалося, що й сам чорт ногу зломить». Однак роман Уоррена якраз і являє собою спробу по змозі розплутати цю мішанину. І, йдучи за автором, можна зрозуміти його ставлення до Старка.
Передусім — звідки взялася назва роману? Чому «Все королівське військо»? Це — слова з англійського дитячого віршика, наведеного й у відомій казці Л. Керролла «Аліса в Задзеркаллі», про Товстуна-Коротуна, який звалився зі стіни й розбився на шматки, так що «все королівське військо» не може зібрати й стулити докупи тих шматків. Загалом звертання Уоррена до цього віршика, як видно, має символізувати падіння, помилки всіх героїв роману та й увесь розбитий на шматки світ сучасної буржуазної цивілізації. Але є в ньому, думається, і дещо таке, що безпосередньо стосується Старка. Річ у тім, що англійське «humpty-dumpty», крім «товстуна» й «коротуна», включає в себе ще й значення «горбань». Горбанем був останній з Йорків, Річард III, і перекази пов’язують давній віршнк саме з ним — виплодком пекла, вбивцею принца Уельського, вбивцею власного брата Кларенса, вбивцею малолітніх дітей другого свого брата, Едуарда IV. Але таким Річарда зробила офіційна тюдорівська легенда: щоб закріпити хисткі права нової династії, треба було спаплюжити поваленого попередника, який насправді був не добріший, але й не лихіший за інших володарів тієї жорстокої доби. Уорренові це, звичайно, було відомо. Проте, будучи знавцем і любителем єлизаветинського театру, він не міг не включити в систему власної символіки шекспірівський образ горбатого короля, який не тільки відповідав тюдорівській легенді, але й був спрямований проти всякої неправедної, диктаторської влади.