Мене викликав головний редактор «Кронікл» і сказав:
— Джеку, сідай-но в свою машину, катай до Мейсон-Сіті і подивись, що то, в біса, там за Старк, який уявив себе Ісусом Христом і виганяє міняйл з тамтешньої задрипаної управи.
— У нього дружина вчителька,— відказав я.
— То, мабуть, від цього йому потьмарилось у голові,— зауважив Джім Медісон, що був тоді головним редактором «Кронікл».— Чи він думає, що він перший у світі потовк учительку?
— Під ті облігації взято позику на будівництво школи,— пояснив я,— і, як видно, Люсі розраховує, що частина коштів на це й піде.
— Яка ще, в біса, Люсі?
— Та ота ж таки вчителька,— відповів я.
— Не довго вона там учителюватиме, коли так,— сказав Джім Медісон.— Принаймні коштом окружної управи. Або я не знаю Мейсонської округи.
— А ще Люсі не до вподоби, коли п’ють,— докинув я.
— То це ти чи Старк потовк ту Люсі? — запитав він.— Ти стільки всякого про неї знаєш.
— Знаю те, що розказав Віллі.
— А хто це, в біса, Віллі?
— Віллі — хлопчина в різдвяній краватці,— пояснив я.— Братик Віллі з провінції. Віллі Старк, учительський пестунчик, а я познайомився з ним місяців зо два тому в задній кімнаті у Слейда. І він сказав тоді, що Люсі не до вподоби, коли п’ють. А що їй не до вподоби, коли крадуть, я тільки здогадуюсь.
— Мабуть, їй не до вподоби і те, що Віллі окружний скарбник,— висловив припущення Джім Медісон,— коли це вона підбиває його на таке. Чи вона не знає, як там усе робиться, в тій Мейсонській окрузі?
— Усе там робиться точнісінько так само, як і тут, у нас,— відказав я.
— Атож,— мовив Джім Медісон, тоді вийняв з кутика рота слизький, пожований і заслинений недокурок двадцятип’ятицентової сигари, оглянув його і, простягши руку вбік, кинув у велику бронзову плювальницю, що стояла на зеленому й волохатому, немов порослому конюшиною, килимі — такому собі квітучому оазисі серед бруду та безладу чотириповерхового редакційного будинку.— Атож,— повторив він, провівши недокурок очима.— Одначе ти виїдеш звідси і поїдеш туди.
Отож я вирушив до Мейсон-Сіті своїм «фордом-Т», і міцно зціплював зуби, їдучи по пральній дошці, і хапався за колонку керма, коли машину заносило в глибокій пилюці,— і все те було дуже давно.
Я дістався до містечка пополудні і зайшов до «Кафе Мейсон-Сіті. Домашні страви для дам і джентльменів», з вікнами на площу, де однією рукою набирав на виделку смаженої шинки з картопляним пюре та зеленню, а другою відбороняв від семи чи восьми мух кусень солодкого пирога.
Потім я вийшов на вулицю, де в затінку піддашків з гофрованого заліза куняли собаки, і в кінці кварталу натрапив на лимарню. На лаві перед нею ще лишалося де сісти одному, тож я сказав «добридень» і приєднався до товариства. Я був років на сорок молодший за тих людей, але подумав, що й мої руки встигнуть так само набрякнути, вкритися рудими плямами і обхопити головку горіхового ціпка, поки котрийсь із них озветься хоч словом. У такому містечку, як Мейсон-Сіті, лава перед лимарнею є — чи принаймні була двадцять років тому, поки туди ще не проклали бетонку,— тим місцем, де Час підупадає на ноги і, мов старий гончак, знеможено лягає долі, вже й не пробуючи звестися. Тим місцем, де сидять і чекають ночі й атеросклерозу. Місцем, на яке впевнено дивиться тамтешній трунар, знаючи, що з таким запасом роботи на майбутнє він без шматка хліба не залишиться. Та коли сидиш на тій лаві серед ясного дня наприкінці серпня, разом з місцевими дідами, то здається, що ніколи нічого не буде, і твого власного похорону теж, і сонце сяє з неба, і жодна тінь не перебіжить по залитій світлом пилюці, де, коли довго на неї дивитися, замерехтять міріади дрібнісіньких, схожих на скалочки кварцу блискіток. А діди сидять, обхопивши зашкарублими руками головки горіхових ціпків, і випромінюють якісь метафізичні флюїди, що перевертають усі звичні категорії. Час і рух перестають існувати. Усе видається милим, смутним і далеким, ніби ти надихався ефіру. І ти сидиш там, серед тих старих богів, у цілковитій тиші, яку порушує тільки хрипкий віддих того, в котрого астма, і чекаєш, коли вони вийдуть із свого осяяного сонцем олімпійського відчуження і з незаздрою, насмішкуватою поблажливістю провидців скажуть своє слово про грішні діла простих смертних, що й далі б’ються в тенетах буденних трудів. «Я бачив, Сім Сондерс нову клуню поставив». А на це: «Еге, дехто гадає, що гроші — то полова». І ще: «Еге ж».