— Ха, я тоді думав, що автори тих книжок знають геть усе. Тож хотів і собі чогось нахапатися в них. Атож, думав, не пошкодую праці, а хапну таки добрячий шмат усього того знання.— Він засміявся і додав: — Еге ж, отаке забрав собі в голову.
Він хотів хапнути добрячий шмат усілякого знання. Та врешті довелось обмежитися правознавством. У його життя ввійшла Люсі, потім малий Том, була праця на фермі, а згодом і посада окружного скарбника, але право він усе-таки подужав. Йому допомагав один старий адвокат із Тайрі — давав книжки, пояснював незрозуміле. Усе те забрало майже три роки. Якби Віллі захотів пролізти до адвокатського стану, не завдаючи собі такого клопоту, він міг би зробити це куди раніш, бо тоді,— та, власне, й тепер,— не треба було великого розуму, щоб скласти екзамен.
— Я ж таки був дурень,— сказав мені він, пригадуючи ті часи.— Думав, треба й справді вивчити всю ту муру. Думав, там належить по-справжньому знати закон. А прийшов на той бісів екзамен, побачив їхні запитання — і мало не зареготав. Стільки часу сидів, гибів над книжками, а мені дають оті нікчемні запитаннячка! Та на них відповів би перший-ліпший чорношкірий з плантації, якби вмів стулити докупи два слова. Мені було б раніше придивитися до адвокатів, яких я бачив, то я б знав, що той екзамен складе й недоумок. Та де ж пак, я сидів і гриз право.— Він засміявся, тоді урвав сміх і промовив з ноткою похмурої досади, яку, певне, лишили по собі ті довгі ночі, коли він хилився до залізної грубки або чув у серпневій темряві, як б’ються об сітку на вікні нічні метелики.— Ну що ж, я його таки вгриз. Я вмів чекати.
Атож, він умів чекати. Він прочитав книжки старого адвоката з Тайрі, а тоді почав прикуповувати й інші, замовляючи їх поштою на гроші від землі чи від продажу «Домашнього майстра». І, зрештою, настав день, коли він надяг свій вихідний синій діагоналевий костюм із залиснілими на заду штанами, сів у поїзд і поїхав до столиці штату складати екзамен. Він таки довго чекав, але тепер справді знав усе, що було в книжках.
І ось він став адвокатом. Тепер він зміг почепити на цвях свій геть пропотілий комбінезон. Зміг найняти кімнату над мануфактурною крамницею в Мейсон-Сіті, назвати її конторою і чекати, поки хтось підніметься сходами, де було так темно, що доводилось іти навпомацки, і тхнуло, наче в старій скрині, покинутій на горищі двадцять років тому. Він став адвокатом, і на це пішло багато років. Стільки років пішло на це тому, що він мав стати адвокатом тільки так, як сам собі визначив і вважав за правильне. Та тепер усе те лишилося позаду. Хоч, може, й забрало в нього забагато часу. А коли людина задовго чекає, з нею щось діється. Вона стає тільки тим, чим хоче стати, і нічим іншим, бо надто дорого заплатила за це — надто довго прагнула, надто довго чекала, надто довго ішла до мети. І кінець кінцем їй ставлять оті нікчемні запитаннячка.
Та тепер усе — і прагнення, й чекання — було позаду, і Віллі підстригся, купив новий капелюх та новий портфель, до якого поклав текст своєї промови (старанно переписавши її начисто й виголосивши перед Люсі з відповідними жестами, так наче готувався до шкільного конкурсу промовців), надбав чимало нових друзів з брезклими синюшними щоками та блідими гострими носами, і ті ляскали його по спині, і верховода передвиборної кампанії, Малюк Даффі, відрекомендовуючи його, зблискував золотими зубами і з запалом казав: «Знайомтеся, це Віллі Старк, майбутній губернатор нашого штату!» І Віллі поважно, мов єпископ, подавав руку. Він анічогісінько не тямив.
Я не раз дивувався, як на нього найшло таке потьмарення. Коли б він балотувався на якусь посаду в своїй Мейсонській окрузі, то нізащо б так не поводився. Він би спокійно й тверезо все зважив і підрахував свої шанси. Та й коли б виставив свою кандидатуру на губернатора з власного почину, то теж дивився б на речі реально. А так усе склалось інакше, його було покликано. Йому призначено. На нього покладено. І це вселяло в нього аж наче побожний трепет. Здається неймовірним, щоб він, раз поглянувши на Малюка Даффі та його дружків, не збагнув, що гра йде не зовсім чесна. Та насправді, як я розміркував, нічого неймовірного в тому не було. Бо голос Малюка Даффі, що покликав його, був не чим іншим, як відлунням тієї внутрішньої переконаності й сліпого прагнення, що спонукало його ніч у ніч сидіти в своїй кімнаті нагорі і, тручи очі, щоб відігнати сонноту, виписувати у велику книгу вподобані вислови та вподобані думки або, схилившись над столом, з відчайдушним, майже фізичним напруженням поглинати пожовклі сторінки старих правознавчих книжок. Не послухатися голосу Малюка Даффі йому було так само важко, як святому не послухатися поклику божого.