— Атож, я знаю, так вважають і інші.
— Ти ж не вчора на світ народився,— сказав я, раптом розсердившись на нього.— І не був глухий і німий весь той час, поки сидів у мейсонській окружній управі, дарма що потрапив туди з ласки Пілсбері.
Він кивнув головою.
— Еге ж, я чув такі розмови.
— Всі про це говорять,— докинув я.— Тут нема чого приховувати.
Тоді він запитав:
— По-твоєму, це правда?
— Чи правда? — перепитав я, адресуючи це запитання переважно собі самому, і відповів: — Та біс його знає. Але начебто так.
Він посидів ще хвилину, потім підвівся, сказав «на добраніч» і пішов до себе. Невдовзі я знов почув за стіною його ходу. Я роздягся й ліг у ліжко. Одначе хода не затихала. А Велемудрий Наставник лежав собі, дослухався до того тупання і думав: «Той недотепа силкується вигадати якийсь жарт, щоб завтра в Скідморі примусити публіку сміятися».
Велемудрий Наставник не помилився. Кандидат і справді утнув у Скідморі жарт. Але нікого не розсмішив.
І в тому ж таки Скідморі, після зустрічі Віллі з виборцями, я сидів у кабінці грецького ресторанчика за чашкою кави, щоб заспокоїти нерви, сховатися від натовпу, від усього того галасу, від духу скупчених тіл і від цікавих очей, коли туди зайшла Сейді Берк, кинула поглядом по залі і, помітивши мене, підійшла й сіла навпроти.
Сейді була з нових друзів Віллі, проте я знав її вже давно. Коли вірити чуткам, ще ближча дружба пов’язувала її з таким собі Сен-Сеном Паккетом. Він вічно жував сен-сен, щоб приємно пахло з рота, мав велику вагу — і з суто фізичного, і з політичного погляду,— і колись (та, мабуть, і тепер) приятелював із Джо Гаррісоном. Дехто гадав, що саме Сен-Сен перший подав блискучу ідею використати Віллі Старка як манекен у передвиборній кампанії. Сейді була надто гарна для Сен-Сена, хоч зовнішність він мав цілком пристойну. Що ж до Сейді, то навряд чи хто назвав би її вродливою, і вже аж ніяк не члени жюрі, що визначають «міс Орегон» чи «міс Нью-Джерсі». Збудована вона була непогано, але це ховалося за її страхітливим убранням та незграбною, безладною жестикуляцією. Вона мала чорне-чорнісіньке, до безглуздя коротко підстрижене волосся, що дико стирчало на всі боки, мов наелектризоване. Риси її обличчя були досить приємні, якби до них придивитися, та передусім впадали в око не вони, а ряботиння. А ось що було в неї справді гарне, то це очі — глибоко посаджені й оксамитово-чорнильно-чорні.
А втім, Сейді була надто гарна для Сен-Сена не з погляду вроди. Він не пасував їй тому, що мав ницу, продажну душу. Мабуть, вона обрала його через показну зовнішність, а потім,— знов-таки коли вірити чуткам,— втягла в брудну політичну гру. Бо Сейді була дуже спритна особа. Вона давно вже терлася при цьому ділі й на власній шкурі спізнала, що воно таке.
У Скідмор вона приїхала в складі Старкової команди, бо була прикомандирована до його штабу (мабуть, як таємний інформатор Сен-Сена) в досить непевній ролі секретарки. Щоправда, крутилася вона багато, залагоджувала всілякі організаційні справи й постачала Віллі відомостями про місцевих визначних персон.
І ось вона зайшла до моєї кабінки в грецькому ресторанчику своєю звичайною нестримною ходою, подивилася на мене згори вниз і запитала:
— Можна з вами посидіти?
І сіла, перш ніж я встиг щось відповісти.
— Все, що вам завгодно,— гречно мовив я.— Постояти, посидіти, полежати.
Вона критично оглянула мене своїми оксамитово-чорнильно-чорними глибоко посадженими очима, що виблискували на подзьобаному віспою обличчі, і похитала головою.
— Ні, дякую. Замало вітаміну.
— Ви хочете сказати, що я для вас недосить гарний?— спитав я.
— Гарний чи негарний — то мені байдуже,— відказала вона,— але я не маю нахилу до таких, що скидаються на коробку макаронів. Самі лікті й сухий хрускіт.
— Гаразд,— мовив я.— Забираю назад свою пропозицію. З гідністю. Та коли ви вже згадали про вітаміни, то скажіть мені таку річ. А ваш кандидат Віллі — це, по-вашому, вітамін? З погляду виборців?
— О боже,— прошепотіла вона й закотила очі під лоба.
— Ну гаразд,— мовив я.— Коли ви збираєтеся сказати своїм хлопцям у центрі, що це не проходить?
— Як це не проходить? В Аптоні має бути великий мітинг, і всіх частуватимуть смажениною на рожні. Так сказав мені Даффі.
— Сейді,— мовив я,— ви ж чудово знаєте, що їм слід би засмажити на рожні величезного кошлатого мастодонта, а на бутерброди покласти замість салати десятидоларові папірці. Чому ви не скажете верховодам, що діла не буде?
— Звідки ви це взяли?
— Слухайте, Сейді,— сказав я,— ми ж давні знайомі, не треба кривити душею з дядечком. Не все, що я знаю, з’являється в газетах, а як я знаю, Віллі вигулькнув на цих перегонах зовсім не тому, що ви в захваті від його промов.