— Вони жахливі, правда ж? — спитала вона.
— Я знаю, що все воно липа,— сказав я.— Та й кожному це ясно, крім Віллі.
— Та звісно,— визнала вона.
— То коли ви скажете своїм верховодам, що діла не буде, що вони марно витрачають свої долари? І що Віллі не відняв би жодного голоса і в Ейба Лінкольна10 у самому осередку Конфедерації?
— Давно б уже пора,— відповіла Сейді.
— Коли ж ви це зробите? — не вгавав я.
— Ой, слухайте,— мовила вона.— Та казала я їм ще раніш, ніж усе це заварилося, що нічого не вийде. Але хто там на мене зважає! Оті твердолобі?..— І, відкопиливши червону, повну й блискучу нижню губу, вона раптом вивергла з рота клубок тютюнового диму.
— Чому ви не скажете їм про це тепер і не звільните бідолаху від його тяжких мук?
— Хай кидають на вітер свої кляті гроші,— вередливо сказала Сейді і шарпнула головою, наче дим зайшов їй в очі.— Шкода, що мало ще викинули, тупаки. І що в того тюхтія не вистачило розуму злупити з них добрячий шмат за побій, який він терпить. Бо так тільки поїздить на дурничку — ото й усе. Ну, та нехай собі. Блаженне невідання.
Офіціантка принесла чашку кави: мабуть, Сейді встигла замовити її, коли ще тільки зайшла і не бачила мене. Вона пила каву, за кожним ковтком глибоко затягуючись сигаретою.
— А знаєте…— мовила вона, з люттю вчавлюючи недокурок у чашку й дивлячись не на мене, а на нього.— Знаєте, навіть якби хтось йому сказав… Навіть якби він зрозумів, що пошився в дурні, то, мабуть, однаково не відступився б.
— Так,— погодився я.— І далі б виголошував свої промови.
— О боже,— сказала вона,— це ж такий жах, правда?
— Так.
— А проте він і далі промовляв би,— сказала вона.
— Так.
— Бісів йолоп,— мовила Сейді.
Ми дійшли разом до готелю і вже не бачилися аж до Аптона, тільки раз чи два привіталися мимохідь. Справи у Віллі за цей час не повернули на краще. Я на тиждень подався до міста, кинувши кандидата напризволяще, але відомості про нього до мене доходили. А напередодні мітинга зі смажениною в Аптоні я сів у поїзд і поїхав туди.
Аптон лежить у західній частині штату, це головне містечко тієї глухої околиці, і передбачалося, що тамтешні виборці щодуху збіжаться із своїх нетрів на дармове частування. Трохи на північ від містечка були невеликі розробки вугілля, де в халупах компанії тулилося чимало люду, що міг тільки благати бога про повний робочий тиждень. Тож місце для вистави зі смажениною обрали якнайкраще — аншлаг був гарантований. Мешканці тих халуп жили в таких злиднях, що по шматок свіжини гайнули б пішки і за п’ятнадцять миль. Аби тільки стало сили і шматок був безплатний.
Місцевий поїзд, пахкаючи й смикаючи, позіхаючи й мало не спиняючись, повз через бавовникові поля. По півгодини він стояв на бічних коліях, не знати чого чекаючи, і я дивився на рядки бавовника, що збігались докупи в гарячому мареві на обрії, і на чорний обгорілий пень посеред поля. Надвечір за вікном вагона потяглися зарослі полином поруби. Ми спинялися біля жовтих, схожих на коробки станційних будівель, за якими були розкидані нефарбовані будиночки, далі я бачив вулицю, що вела до центру містечка, а потім, коли поїзд знову рушав,— задвірки тих будинків, обнесених дощаними чи дротяними огорожами, мабуть, для того, щоб перепинити дорогу навколишньому пагористому, сірому від полину пустищу, яке немовби насувалось на людські оселі, прагнучи поглинути їх. Ті будинки були там наче не на місці, сяк-так стулені й кинуті куди попало, і, здавалося, їх от-от залишать мешканці. На мотузці висить білизна, але люди залишать і її. Просто не матимуть часу зірвати її з мотузки. Скоро почне сутеніти, і їм треба поквапитись.
Та поїзд рушає далі, і в задніх дверях одного будиночка з’являється жінка,— чи, власне, жіноча постать, бо обличчя годі роздивитися,— в руках у неї миска, жінка вихлюпує воду, що раптом зблискує проти світла срібними торочками. Жінка повертається до будинку. До того, що там у будинку. Підлога в ньому тонка, покладена просто на голу землю, стіни та дах — благенький захисток від усього, що оточує будинок, але годі побачити крізь стіни те потаємне, до чого повернулася жінка. Поїзд їде геть, набираючи швидкість, а жінка вже там, у будинку, де вона воліє залишитися. Вона й залишиться там. І зненацька спадає на думку, що це ти сам тікаєш звідти і тобі треба поквапитись куди ти там намірився, бо скоро посутеніє. Тепер поїзд іде швидко, але наче із зусиллям долає опір надміру густого повітря,— немов вугор, що намагається пливти у сиропі,— чи, може, то він долає невблаганне, дедалі більше земне тяжіння. І здається, якщо по землі перебіжить судома, як часом перебігає по шкурі сплячого собаки, то поїзд злетить з рейок і перекинеться, паровоз ригне, похлинувшись парою, і котресь із його задертих догори коліс зробить важкий і повільний, мов уві сні, оберт.