— Правда ж, Віллі?
Він узяв пляшку, налив і випив ще стільки ж.
— Ну скажи,— вимогливим тоном мовила Сейді.
— Був,— сказав він, дивлячись на неї знизу вгору, вже з налитим кров’ю обличчям і звислим на чоло чубом, тяжко дихаючи.— Був раніше, а тепер ні.
— Що був? — спитала вона.
— Незвичний до цього.
— Ну, то звикай,— засміялася Сейді і підштовхнула до нього пляшку.
Віллі взяв пляшку, налив, випив, тоді поволі поставив склянку і сказав:
— Ні, не хочу. Краще не звикати.
Сейді знов засміялася отим лихим, нещирим сміхом, потім змовкла і луною повторила його слова:
— Краще не звикати, чуєте! Ой боже ж ти мій!
Віллі обважніло сидів у кріслі, але на спинку не спирався. Обличчя його почало вкриватися потом, що помалу спливав по щоках блискучими крапельками. Він сидів, не помічаючи цього, не втираючи поту, й дивився, як вона сміється.
І раптом підхопився з крісла. Я подумав, що зараз він накинеться на Сейді. Певно, те саме подумала й вона, бо сміх її враз урвався. Просто посеред рулади. Але Віллі не накинувся на неї. Навіть і не подивився в її бік. Він обвів поглядом усю кімнату і простяг руки перед себе, ніби хотів щось ухопити.
— Я уб’ю їх! — промовив він.— Уб’ю!
— Сядь,— сказала Сейді і, швидко ступивши до Віллі, штовхнула його в груди.
Його підпірки вже не дуже тримали, і він упав. Просто в крісло.
— Я уб’ю їх,— повторив він, сидячи в кріслі, мокрий від поту.
— Нічого ти, в біса, не зробиш,— голосно мовила Сейді.— Не станеш губернатором, не одержиш за це ніякої плати, не вб’єш ні їх, ні когось іншого. І знаєш чому?
— Я уб’ю їх,— не вгавав Віллі.
— Я скажу тобі чому,— провадила вона, нахиляючись до нього.— Тому що ти йолоп. Типовий шмаркатий, годований з ложечки йолоп у коротких штанцях, і ти…
Я підвівся.
— Мені байдуже до того, в які ігри ви граєте,— мовив я,— але сидіти тут і дивитися на вас я не хочу.
Сейді і голови не повернула. Я рушив до дверей і вийшов з номера, і останнє, що я чув, були її пояснення, який же саме Віллі йолоп. І подумав, що це забере чимало часу.
Того вечора я досхочу надивився на Аптон. Бачив людей, що виходили з останнього сеансу в «Палаці кіно», милувався брамою кладовища і місцевою школою при місячному світлі, стояв на мосту над річечкою і, перехилившись через парапет, плював у воду. На все це пішло близько двох годин. Потім я повернувся до готелю.
Коли я відчинив двері свого номера, Сейді сиділа в кріслі біля письмового стола і курила. Повітря в кімнаті було таке, що хоч ножем ріж, і сизий дим у світлі настільної лампи розпливався й клубочився навколо Сейді, так що мені здалося, ніби вона сидить на дні акваріума, повного змилків. Пляшка на столі була порожня.
У першу мить я подумав, що Віллі пішов. А тоді побачив готовий виріб.
Він лежав на моєму ліжку.
Я ввійшов і причинив двері.
— Здається, буря вщухла,— зауважив я.
— Еге ж.
Я підступив до ліжка і оглянув згаданий виріб. Він лежав на спині. Піджак збився під пахви, руки були побожно згорнуті на грудях, немов у лежачої фігури на надгробку в соборі, сорочка вилізла з-під пояса, два нижні гудзики розстебнулись, і в трикутному отворі виднівся живіт — трохи роздутий, білий, з шорсткими чорними волосинками. Рот був напіврозтулений, і нижня губа мляво віддималась за кожним розміреним віддихом. Страх яке гарне видовище.
— Він тут трохи пошумів,— сказала Сейді.— Розповідав мені, що думає робити далі. О, він вершитиме великі діла! Він стане президентом. Він убиватиме своїх недругів голими руками. Милий боже! — Вона затяглася сигаретою, випустила з рота дим, а тоді рвучко махнула правою рукою, відганяючи його від обличчя.— Та я його вгамувала,— додала вона з похмурим задоволенням, в якому було навіть щось від старої діви, от хоч би моєї двоюрідної бабусі.
— А на мітингу зі смажениною він буде? — спитав я.
— Звідки мені, в біса, знати? — огризнулася Сейді.— Він про такі дрібниці не згадував. О, він великий діяч! Але…— Вона знов затяглася димом і так само відігнала його рукою.— Але я його вгамувала.
— Схоже на те, що ви звалили його з ніг,— зауважив я.
— Ні, не звалювала,— заперечила Сейді.— Одначе допекла йому до живого. І врешті таки втовкмачила, який він йолоп. Оце його і втихомирило.
— Тепер він сумирний, нічого не скажеш,— мовив я і підійшов до стола.
— Він став таким сумирним не одразу. Але досить сумирним, щоб сидіти в кріслі і шукати розради в пляшці. Та ще варнякати, як вразить ця звістка якусь там бісову Люсі.
— То його дружина,— пояснив я.
— А з його слів можна було подумати, що мамуся, яка втиратиме йому носа. Потім він сказав, що піде в свій номер і напише їй листа. Але,— мовила Сейді, поглянувши на ліжко,— до свого номера він не добувся. Сяк-так вийшов на середину кімнати, і його повело до ліжка.