Вона підвелася, підійшла до ліжка й подивилася на Віллі.
— Даффі знає? — запитав я.
— Начхати мені на Даффі,— відрубала вона.
Я й собі підійшов до ліжка.
— Мабуть, доведеться залишити його тут,— сказав я.— А я піду спати в його номер.
Я нахилився й став шукати в кишенях у Віллі ключ від його номера. Нарешті знайшов. Потім дістав із своєї валізи зубну щітку та піжаму.
Сейді і далі стояла біля ліжка. Тоді обернулася до мене.
— Може, ви хоч знімете з паршивця черевики,— мовила вона.
Я поклав щітку та піжаму на край ліжка і стягнув з нього черевики. А тоді взяв свої речі й рушив до стола вимкнути світло. Сейді все стояла біля ліжка.
— Ви б самі написали тій мамусі Люсі,— сказала вона,— і спитали, куди привезти тіло.
Уже торкнувшись вимикача, я озирнувся на Сейді, що стояла, трохи нахилившись до ліжка, й дивилася на тіло; між пальцями лівої, ближчої до мене, руки, вільно звислої донизу, вона тримала сигарету, від якої поволі здіймалася вгору струминка диму, і замислено випускала дим з-над відкопиленої блискучої нижньої губи.
То була Сейді, що подолала довгий шлях від халупи на заболоченій рівнині. Вона подолала такий довгий шлях, бо грала на виграш, і то не на сірники, і знала: щоб виграти, треба поставити на певний номер, а якщо твій номер не випав, то поруч стоїть такий собі суб’єкт з лопаточкою, який згребе твої гроші, і вони вже не будуть твої. Вона давно оберталася в чоловічому середовищі і звикла розмовляти з чоловіками й дивитися їм просто в очі, як рівна. Дехто з них ставився до неї прихильно, дехто ні, але й ті й ті прислухалися до її слів, хоч говорила вона й не багато,— бо коли її великі чорні очі, такі чорні, що й не знати, звідки та чорнота — з поверхні чи з глибини,— дивилися на колесо, перш ніж воно починало крутитись, важко було не повірити, що вони наперед бачать, в якому положенні воно зупиниться і на який номер покаже маленька кулька. Декотрі дуже любили її, як-от приміром Сен-Сен. Свого часу мені важко було це збагнути. Я бачив мішок із грубого твіду чи похмурого смугастого полотна,— залежно від періоду сонцестояння,— подзьобане віспою обличчя з масною плямою губної помади та чорними прожекторами, а над ними — буйні чорні патли, що мали такий вигляд, наче їх відкраяли по вуха різницьким ножем.
А потім настав день, коли я побачив щось зовсім інше. Отак знаєш жінку багато років і вважаєш, що вона геть негарна, маєш її за порожнє місце. Аж раптом починаєш думати: а що воно там таке під тим грубим твідом чи смугастим полотном? І несподівано бачиш під рябою масною ясне, чисте й довірливе обличчя, що ніби просить тебе зняти з нього цю маску. Чи не так само старий чоловік, поглянувши на свою дружину, якусь коротку мить бачить те обличчя, що чарувало його тридцять років тому. Тільки в нашому випадку це не спомин про образ, бачений колись давно, а відкриття образу, ще ніколи не баченого. Це те, що в майбутньому, а не в минулому. І таке відкриття глибоко збурює душу. На якийсь час збурило й мені. Я спробував під’їхати, але дістав відкоша.
Вона засміялася мені в обличчя й сказала:
— Я маю свій інтерес і, поки маю цей інтерес, іншого не потребую.
Я не знав, що то за інтерес. Це було ще до містера Сен-Сена Паккета. До того як Сейді віддала йому на пожиток свій хист угадувати виграшні номери.
Та коли я торкнувся вимикача і озирнувся на Сейді Берк, нічого цього на думці в мене не було. А розповів я про це, щоб показати, яка жінка була Сейді Берк, що стояла тоді біля ліжка, замислено дивлячись на безживне тіло, коли я торкнувся вимикача, і що подолала довгий шлях, ніколи не сунучи навпростець, але того вечора таки зрадила це своє правило.
Принаймні так я тоді гадав.
Я вимкнув світло, ми вийшли в коридор і побажали одне одному на добраніч.
Було вже десь близько дев’ятої наступного ранку, коли Сейді постукала в мої двері, і я, мов розбухлий цурпалок, зрушений з дна мулистого ставка, зашпортуючись і хилитаючись, поволі виплив на поверхню з глибин каламутного сну. Прочинивши двері, я вистромив голову в коридор.
— Слухайте,— сказала вона без зайвих церемоній,— Даффі вже їде на ярмаркову площу, і я їду з ним. У нього там до біса всяких справ з тутешніми діячами. Він хотів підняти зрання і нашого йолопа, щоб той потерся серед людей, але я сказала, що йому трохи нездужається і він приїде пізніше.
— Гаразд,— мовив я.— Хоч мені за це й не платять, я спробую його приставити.
— Мені-то байдуже, добереться він туди чи ні,— сказала Сейді.— Це не мій клопіт.