— Так чи так, а постараюся, щоб він був.
— Робіть як знаєте,— сказала вона й пішла коридором, хляпаючи полотняною спідницею.
Я визирнув у вікно, побачив, що надворі вже ясний день, тоді поголився й пішов униз випити чашку кави. Повернувшись, я підійшов до дверей свого номера й постукав. З-за дверей до мене долинув якийсь дивний звук — наче хтось грав на гобої в мішку з пір’ям. Тоді я зайшов. Двері я ввечері залишив незамкнені.
Було вже по десятій.
Віллі лежав на ліжку. На тому самому місці, в піджаку, так само збитому під пахви, й так само згорнувши руки на грудях, з обличчям блідим і ясним. Я підійшов до ліжка. Голова його не ворухнулась, але очі звернулися до мене — з таким зусиллям, що я наготувався почути, як вони зариплять в очницях.
— Доброго ранку,— мовив я.
Він помалу розтулив рота, звідти вислизнув кінчик язика і, обережно намацуючи губи, облизав їх. Тоді Віллі кволо усміхнувся, немов хотів перевірити, чи щось не трісне. Нічого такого не сталося, і він прошепотів:
— Здається, я вчора впився?
— Саме так це й називають,— відповів я.
— Це я вперше в житті,— сказав він.— Ніколи не впивався, та й взагалі тільки раз куштував спиртне.
— Я знаю. Люсі не до вподоби, коли п’ють.
— Але, мабуть, вона зрозуміє, коли я їй розкажу. Коли дізнається, як воно вийшло.— І він про щось замислився.
— Як ти себе почуваєш?
— Та начебто непогано,— сказав він і з зусиллям сів на ліжку, спустивши ноги на підлогу. Сидів у шкарпетках і дослухався до свого ураженого алкоголем нутра.— Атож,— зробив він висновок,— непогано.
— А на мітинг поїдеш?
Віллі важко підвів голову й подивився на мене із запитальним виразом обличчя, так наче відповідати мав я, а не він.
— Чому ти про це питаєш?
— Ну, багато всякого діється.
— Так,— відповів він.— Поїду.
— Даффі і Сейді вже вирушили. Даффі хоче, щоб ти був там раніше й потерся серед людей.
— Гаразд,— сказав він. Потім, утупивши очі в уявну цятку на підлозі, кроків за три від своїх ніг, знову вистромив кінчик язика й легенько облизав губи.— Пити хочеться,— мовив він.
— Збезводнення організму,— пояснив я.— Наслідок надмірної дози алкоголю. Одначе тільки такими дозами його і треба вживати. Це єдиний спосіб, щоб він добре подіяв на людину.
Та Віллі не слухав мене. Він із зусиллям підвівся й поплентав до ванної.
Я чув хлюпіт води, гучні ковтки, сапання. Певне, він пив просто з крана. Десь за хвилину ці звуки змовкли. Деякий час було зовсім тихо. Потім почулися інші звуки. Але врешті скінчилась і та мука.
Віллі з’явився у дверях ванної, ухопився за одвірок і звернув до мене зрошене холодним потом обличчя, на якому читався сумовитий докір.
— Не дивись на мене так,— мовив я.— Питво було добре.
— Мене вивернуло,— зажурено мовив він.
— Ну, не тебе першого. До того ж тепер ти можеш з’їсти величезний гарячий, соковитий, вельми поживний шмат засмаженої на рожні свинини.
Ці мої слова, як видно, не здалися Віллі дотепними. Так само як і мені. Але й недотепними він їх начебто не визнав. Він просто повис на одвірку й дивився на мене, як глухонімий іноземець. А тоді знов усамітнився у ванній.
— Я замовлю кави! — гукнув я йому навздогін.— Вона тебе поправить.
Але кава його не поправила. Віллі випив її, одначе вона не встигла навіть дійти куди треба.
Потім він на часинку ліг. Я поклав йому на чоло мокрий рушник, і він заплющив очі. Лежав, склавши руки на грудях, і ластовиння в нього на обличчі здавалося цяточками іржі на полірованому гіпсі.
Десь о чверть на дванадцяту подзвонив портьє і сказав, що на містера Старка чекають два джентльмени з машиною, які мають одвезти його на ярмаркову площу. Я прикрив трубку рукою і подивився на Віллі. Очі його були вже розплющені і втуплені в стелю.
— На біса тобі їхати на той ярмарок? — спитав я.— Я скажу, хай котяться під три вітри.
— Ні, я поїду,— заявив він замогильним голосом, не спускаючи очей зі стелі.
Отож я зійшов у вестибюль, щоб спровадити двох дрібних місцевих діячів, ладних проїхатися з майбутнім губернатором хоч і на катафалку — аби тільки побачити свої прізвища в газеті. Я таки спровадив їх. Сказав, що містер Старк трохи нездужає і що я сам привезу його десь через годину.
О дванадцятій я знову вдався до лікування кавою. Воно не дало наслідків. Чи, власне, дало, але небажані. З ярмаркової площі, де мав відбутися мітинг, подзвонив Даффі, він хотів знати, якого біса ми не їдемо. Я сказав йому, хай починає ділити між голодними свої сім хлібин та скільки там рибин і благає бога, щоб Віллі прибув на другу годину.
— Що там таке? — запитав Даффі.