А потім Віллі самотньо стояв біля стола, казав «Друзі мої», не знати чого повертав своє гіпсове обличчя то сюди, то туди й копався в правій кишені піджака, намагаючись видобути звідти текст своєї промови.
Поки він шпортався з тими аркушиками й трохи спантеличено розглядав їх — так, наче текст був написаний іноземною мовою,— хтось сіпнув мене за рукав. То була Сейді.
— Як усе було? — запитала вона.
— Подивіться і вгадайте,— відказав я.
Вона пильно поглянула на поміст і спитала:
— Як це ви вхитрилися?
— Крапелиночка на похміллячко.
Сейді знову глянула на поміст.
— Чимала, в біса, крапелиночка,— мовила вона.— З добру кварту, не менш.
Я придивився до Віллі, що, спливаючи потом і хитаючись, німотно стояв на помості під гарячим сонцем.
— Він же на ногах не тримається,— сказала Сейді.
— Він не тримається на них від самого ранку,— мовив я,— і добре, що хоч не падає.
Вона й далі роздивлялася на Віллі. Майже так само, як минулого вечора, коли він лежав трупом на ліжку в моєму номері, а вона стояла поруч. В очах її не було жалю, не було й зневаги. То був непевний, роздумливий погляд. Нарешті вона сказала:
— Та ні, мабуть, ще від народження.
З її тону можна було зрозуміти, що для себе вона це питання розв’язала. Одначе вона все так само не спускала очей з Віллі.
Кандидат ще сяк-так стояв, принаймні поки впирався боком у край стола. Він уже навіть почав говорити. Кілька разів назвав слухачів своїми друзями, щоразу на інший лад, і сказав, що радий з ними зустрітися. А тепер стояв, учепившись обома руками в свої аркушики й пригнувши голову, мов безрога корова перед злими собаками, і з нього аж капотіло на гарячому осонні. Нарешті він опанував себе і підвів голову.
— Оце в мене писана промова,— сказав він.— Про те, що потрібно нашому штатові. Та ні до чого розказувати вам, що йому потрібно. Ви ж бо і є штат. І самі знаєте, чого вам треба. Погляньте на свої штани. Чи вони не протерті на колінах? Прислухайтесь до своїх животів. Чи в них щодня не бурчить з голоду? Подивіться на свій урожай. Чи він щороку не гниє на пні, тому що в окрузі немає пристойних доріг і ви не можете вивезти його на продаж? Подивіться на своїх дітлахів. Чи не ростуть вони темними, як ніч і як ви самі, тому що для них немає школи? — Віллі помовчав і, кліпаючи очима, озирнув натовп.— Ні,— мовив він,— я не читатиму вам по писаному. Ви краще за мене знаєте, що вам потрібно. Але я розповім вам одну історію.
Він замовк, зручніше сперся на стіл і глибоко відітхнув, а піт з нього вже аж струменів.
Я нахилився до Сейді.
— Що цей бісів син надумав?
— Мовчіть! — звеліла вона, не спускаючи очей з Віллі.
А той говорив далі.
— Це кумедна історія,— сказав він.— Отож приготуйтеся сміятись. Ви кишки порвете зо сміху, така вона кумедна. Я розкажу вам про одного селюка. Про такого ж, вибачайте, як і ви, злидня. Еге, такого ж, як і ви. Він ріс, як ведеться в наших краях, на фермі, серед розгрузлих доріг та глибоких ярів, ген на півночі штату. Він добре знав, що таке бути селюком. Знав, як то вставати удосвіта, ступати босими ногами в коров’яче лайно, ще до сніданку Доїти, годувати, чистити, щоб зі сходом сонця вирушити піхтурою за шість миль до школи, де всі учні туляться в одній-єдиній кімнаті. Він знав, які податки луплять і за ту дощану халупу, і за розмиті дороги, де люди грузнуть у червоній глині, у фургонів ламаються осі, а мули підупадають на ноги.
Атож, він добре знав, як то бути селюком, і взимку і влітку. І він зрозумів, що коли хоче чогось досягти, то мусить вибиватися самотужки. Отож він сидів ночами й читав книжки, вивчав закони, сподіваючись зробити щось, аби змінити життя. Він вивчав ті закони не в школах й не в коледжах, а ночами, після тяжкої цілоденної праці в полі. Вивчав, щоб полегшити життя. І собі, і іншим таким, як він, злидням. Не стану вам брехати. Спершу він не думав про інших, про те, як він робитиме їм добро. Спершу він думав тільки про себе, а вже потім до нього дійшла одна річ. Те, що він нічого не доб’ється для себе, якщо не допомагатиме іншим і якщо інші йому не допомагатимуть. Треба робити добро або всім, або нікому. Ось що до нього дійшло.
А дійшло воно до нього з волі й знамення всемогутнього господа одного страшного дня два роки тому, коли завалилася перша мурована школа в його рідній окрузі, бо тамтешні політикани збудували її з негодящої цегли. Було вбито й покалічено десятеро нещасних дітлахів. Та ви знаєте цю історію. Він виступав проти тих політиканів, щоб не будували школу з непотребу, але нічого не домігся, і школа завалилась. Але це змусило його замислитись. Щоб такого більш не повторилося.