Выбрать главу

Увесь той час я не бачив Віллі. А побачив його знов уже на первинних виборах від демократичної партії 1930 року. Та то були не вибори. То було справжнє побоїще в загоні для молодих биків, і розгром англійської кавалерії під Балаклавою, і суботня ніч у салуні Кейзі — усе разом,— і коли дим розвіявся, на стінах не лишилося жодної картини. Не лишилося й ніякої демократичної партії. Лишився тільки Віллі, з чубом, що ліз йому в очі, у прилиплій до живота сорочці. В руці він стискав різницьку сокиру і аж заходився криком, жадаючи крові. А на задньому плані тієї сцени, під розколошканим багряним небом з лиховісними білими плямами, схожими на клапті піни, обабіч Віллі вимальовувалися ще дві постаті — Сейді Берк та високого на зріст, сутулуватого чоловіка з неквапливою мовою, засмаглим сумним обличчям і очима, які звичайно називають замріяними. Той чоловік був Х’ю Міллер — юридичний факультет Гарвардського університету, ескадрилья імені Лафайєта13, Croix de Guerre14, чисті руки, щире серце, ніякого політичного минулого. Чоловік, що багато років був поза грою, аж поки хтось (Віллі Старк) дав йому в руку бейсбольну битку, і він відчув, як його пальці звично обхопили руків’я. Він був справжній чоловік, а до того й генеральний прокурор. А Сейді Берк була просто Сейді Берк.

Були, звісно, за гребенем пагорба й інші люди. Приміром, такі собі панове, що колись віддано служили Джо Гаррісонові, але, виявивши, що ніякого Джо Гаррісона більш не буде — в політичному розумінні,— мусили шукати нового друга. Волею випадку цим другом став для них Віллі. Та вони й не мали більш куди податися. Отож і вирішили найнятись до Віллі й розвиватися разом зі своїм штатом. І Віллі таки найняв їх і завдяки цьому здобув чимало голосів поза межами верстви червонопиких і репаних. Трохи згодом він найняв навіть Малюка Даффі, що очолив шляхове відомство, а потім, за останнього терміну губернаторства Віллі, став і помічником губернатора. Я часто дивувався, навіщо Віллі тримає його при собі. І не раз запитував:

— На біса він тобі здався, цей бовдур?

Іноді Хазяїн тільки сміявся й нічого не казав. Іноді відповідав:

— Ет чорт, хтось же має бути губернаторським помічником, а вони всі однакові.

Але одного разу сказав:

— Я тримаю його, бо він нагадує мені про дещо.

— Про що саме?

— Про те, чого я не хочу забути.

— Що ж воно таке?

— А те, що коли вони приходять до тебе з улесливою мовою, не треба їх слухати. Оцього я не повинен забувати.

То ось що він мав на думці. Малюк був одним з тих, що приїхали до нього у великому автомобілі, коли Віллі був дрібним провінційним адвокатом, і всіляко улещали його.

Та чи в цьому була причина? Точніше, чи тільки в цьому? Як на мене, існувало ще щось. Певне, Хазяїн відчував своєрідну гордість від того, що зміг так піднести Малюка Даффі. Спершу він розтрощив Даффі, а потім позбирав шматки й знову зліпив його, вже як свій власний витвір. Мабуть, він неабияк тішився, дивлячись на Малюків позірний блиск, на його діамантовий перстень і думаючи, що все це лише бутафорська оболонка, під якою ховається порожнеча, і що досить йому ворухнути пальцем, як Малюк Даффі розвіється в повітрі, мов димок від сигарети. Якоюсь мірою саме піднесення Малюка руками Хазяїна було його помстою Малюкові, бо щоразу, як Хазяїн спиняв на ньому свій сонний, замислений і відчужений погляд, у Малюка холонуло й стискалось його ожиріле серце, і він згадував, що досить Хазяїнові ворухнути пальцем — і від нього, Даффі, не залишиться нічого, крім легенької струминки диму. А якоюсь мірою піднесення Малюка було для Хазяїна і остаточним показником його власного піднесення.

Та чи цим усе пояснювалось? Точніше, чи тільки цим? Мені подумалося, що була ще одна причина. А саме: з якоїсь дикої примхи долі Малюк Даффі обернувся немовби другим «я» Віллі Старка, і вся та зневага, всі образи, що їх Віллі Старк вивергав на Малюка Даффі, були, по суті, тим, що одне «я» Віллі Старка, спонукуване сліпою внутрішньою потребою, скеровувало проти його другого «я». Але цього висновку я дійшов куди пізніше, уже в самому кінці.

А тим часом Віллі тільки-но став губернатором, і ніхто не знав, чим усе воно скінчиться.