У той час я здебільшого лягав спати рано. Інколи сон стає поважним і всеосяжним ділом. Тоді лягаєш спати вже не для того, щоб уранці встати, а навпаки, встаєш для того, щоб знову лягти. І серед дня не раз ловиш себе на тому, що стоїш непорушно, і чогось чекаєш, і дослухаєшся. Мов хлопчик на залізничній станції, якому кортить сісти в поїзд і поїхати, а поїзда ще немає. Стоїш, дивишся в далину на колію, але хмарки чорного диму все не видно. Нетерпляче ходиш сюди-туди, потім ураз спиняєшся й нашорошуєш вуха. Поїзда все не чути. І ти, в своєму святковому костюмчику, стаєш навколішки просто на брудну жужіль,— за що мати добряче наскубе тобі чуба,— припадаєш вухом до рейки і чекаєш першого безгучного шереху, що долине по рейці задовго до того, як ген на обрії з’явиться і почне розростатися чорна хмарка диму. Отак тоді чекаєш і ночі, дослухаючись ще задовго до того, як вона зрине на обрії, і задовго, задовго до того, як вона насуне на тебе, важенна, розжарена, гримка, мов величезним чорним локомотивом, і чорні вагони зі скреготом ураз зупиняться, і провідник з лиснючим чорним обличчям підсадить тебе на приступку, примовляючи: «Прошу, паничу, прошу».
У такому сні нічого не сниться, але тебе ні на мить не залишає свідомість того, що ти спиш, ніби тобі давно сниться, що ти спиш, і в тому сні тобі також сниться, що ти спиш — спиш і також бачиш сон, що ти спиш,— і так далі, без кінця, все глибше й глибше до основи.
Отаке сталося зі мною, коли я лишився без роботи. І то не вперше. Таке було зі мною і раніш, уже двічі. Я навіть назву цьому придумав — Велика Сплячка. Ще першого разу, перед тим як покинути університет за кілька місяців до завершення дисертації з американської історії. Робота була майже закінчена, і всі відгукувалися про неї схвально. Аркуші машинопису лежали стосиком на столі біля друкарської машинки. Поряд стояли ящички з картками. Я вставав пізно, дивився на той стосик і бачив, як краї верхнього аркуша починають загинатися на прес-пап’є. Дивився і ввечері, коли, повечерявши, лягав спати. Нарешті одного ранку я встав так само пізно, вийшов за двері й більш не повернувся, так і залишивши ті аркуші на столі. А вдруге Велика Сплячка напала на мене перед тим, як я подався геть із знаменитої квартири і Лойс порушила справу про розлучення.
Та цього разу не було ні американської історії, ні Лойс. Одначе Велика Сплячка була.
Урешті я все-таки вставав і починав бити байдики. Ішов у кіно, тинявся по підпільних пивничках, плавав, а часом їхав до заміського клубу, лежав там на траві й спостерігав, як два здорові лобурі вимахують ракетками, перекидаючись білим м’ячиком, що зблискує на сонці. А траплялося, що одним з гравців була дівчина, і її коротка біла спідничка закручувалася й метлялася навколо засмаглих стегон і також зблискувала на сонці.
Кілька разів я навідав Адама Стентона, хлопця, з яким ми разом виросли у Берден-Лендінгу. Тепер він став відомим хірургом, під чий скальпель добивалося більше людей, ніж він устигав різати, професором медичного факультету, та ще й примудрявся писати численні статті для наукових журналів і виступати з доповідями на з’їздах медиків у Нью-Йорку, Балтіморі й Лондоні. Він і досі жив одинаком. Не мав часу одружитися, казав він. Він не мав часу ні на що. Але вряди-годи все-таки знаходив якусь часинку для мене, і тоді я сидів у обшарпаному м’якому кріслі в його обшарпаній, захаращеній паперами квартирі, де кольорова служниця тільки розквецювала пилюку по меблях. Мене завжди дивувало, чому він так недоладно живе, маючи, напевне, цілком пристойні заробітки, але зрештою я збагнув, що він просто не бере грошей з багатьох людей, яких оперує. Серед своїх колег він зажив репутації придурка. А коли й брав гроші, то їх у нього легко міг виманити перший-ліпший, хто мав напоготові якусь жалісну брехеньку. Єдиною цінною річчю в його квартирі було фортепіано — таки найкраще і найдорожче.
Коли я бував у Адамовій квартирі, він майже весь час сидів біля фортепіано. Мені казали, що він добре грає, та я на цьому не розуміюся. Одначе послухати його не відмовлявся, а надто сидячи в зручному м’якому кріслі. Не думаю, щоб Адам не чув, як я іноді казав, що музика мене не цікавить, але чи то він забував про це, чи то просто не міг повірити, що таке можливе. Так чи так, а він повертав голову до мене й казав: «А оце… ти тільки послухай… боже мій, це ж просто…» Але голос його уривався, і слова, які мали повідати, що то за прекрасна, вічна й незрівнянна річ, так і лишалися невимовлені. Речення зависало й повільно крутилося в повітрі, наче уривок перетертої мотузки, а Адам дивився на мене своїми глибоко посадженими ясними крижанисто-блакитними відчуженими очима,— такими очима й таким поглядом дивиться на нас удосвіта наше сумління,— а потім, на відміну від сумління, усміхався, ледь-ледь, такою собі непевною, майже винуватою усмішкою, що ніби знімала закляття з суворих уст та різко окресленого підборіддя і, здавалося, говорила: «Ет чорт, ну що вдієш, друже, коли я отак на тебе дивлюся, просто такий уже в мене погляд». Потім ця усмішка зникала, Адам одвертався до фортепіано і торкався руками клавіш.