— Давно вже я не згадував про тебе, та ось цими днями навідав Адама, і він сказав, що тобі, йому й мені добре жилося колись. То, може, повечеряємо разом? Дарма що ми вже ледве дибаємо.
Вона погодилась. Звичайно, вона аж ніяк не ледве дибала, одначе й нічого доброго з тієї вечері не вийшло.
Анна спитала мене, що я роблю, і я відповів:
— Анічогісінько. Чекаю, поки розтечуться мої капітали.
Вона не сказала, що мені слід би знайти собі якесь діло, начебто й не подумала нічого такого. А це вже було добре. Тоді я спитав її, а що робить вона, і вона засміялася й відказала:
— Анічогісінько.
Та я знав, що це неправда, бо вона завжди морочилася і з якимись сиротами, недоумками й сліпими неграми, і все те задурно. І з її вигляду можна було зрозуміти, що вона багато розтрачує марно — не гроші, а зовсім інше. Отож я сказав.
— Ну що ж, принаймні сподіваюся, що ти робиш це в приємному товаристві.
— Та не дуже,— мовила вона.
Я придивився до неї пильніше й побачив те, що й сподівався побачити, та й не раз бачив, і не сидячи отак проти неї. Побачив Анну Стентон, що, може, й не була красунею, зате була Анною Стентон. Анну Стентон: смагляве, із золотавим полиском обличчя, проте не таке темне, як Адамове, і шкіра обтягує кістки хоча й менш помітко, ніж у Адама, одначе досить туго — певне, майстер не хотів витрачати зайвого матеріалу на всякі там округлості та ямочки й надав виробові простої, досконалої форми. Темне волосся, гладенько, майже туго зачесане на рівний проділ. Блакитні очі з прямим, як у Адама, поглядом; але ясну, відчужену крижанисту блакить у них витісняла глибша, насичена й бентежна барва. Принаймні інколи. Вони були дуже схожі, Адам і Анна. Цілком могли б бути близнятами. Навіть усміхались однаково. А от уста в Анни мали іншу форму. Вони нітрохи не нагадували рубця від точного, чистого, впевненого й добре загоєного хірургічного розтину. Тут майстер дозволив собі витратити трохи зайвого матеріалу. Зовсім небагато. Але досить.
Отака була Анна Стентон, і я побачив те, що й сподівався побачити.
Вона сиділа проти мене дуже прямо, високо тримаючи голову на гарному, рівному й круглому стеблі шиї над тендітними прямими плечима, і її тендітні, але округлі голі руки з математичною точністю прилягали до боків.
І, дивлячись на неї, я думав, як бездоганно точно прилягають одна до одної під столом її тендітні ноги — стегно до стегна, коліно до коліна, гомілка до гомілки. Власне, в ній завжди було щось стилізовано-досконале, щось від барельєфів і статуеток із зображенням царівен пізнього Єгипту, де граційність і жіночність, лишаючись граційністю й жіночністю, втілені у математично точну форму. Анна Стентон завжди дивилася прямо на співрозмовника, проте здавалося, що вона дивиться кудись у далечінь. Вона завжди тримала голову високо, і здавалося, вона дослухається до якогось голосу, якого тобі почути не дано. Вона завжди стояла прямо, виструнчившись, і здавалося, вся її граційність і жіночність затиснута в суворі рамки ідеї, якої тобі не збагнути.
Я спитав:
— То що, надумала лишитися старою дівою?
Вона засміялась і відказала:
— Нічого я не надумала. Давно вже перестала загадувати на майбутнє.
Ми пішли танцювати на п’ятачку завбільшки з носовик між столиків, на яких тулилися тарілки з курячими кістками й недоїденими макаронами та пляшки від італійського червоного вина. Хвилин п’ять той танець ще мав сякий-такий сенс, а потім став скидатися на якусь копітку й марудну роботу, що її робиш уві сні й що начебто має сенс, але в чому він полягає, годі збагнути. Потім музика змовкла, і спинитися танцювати було ніби прокинутись від того сну, радіючи, що ти прокинувся й позбувся його, і водночас шкодуючи про це, бо тепер уже ніколи не дізнаєшся, як там усе було.
Певне, й Анна почувала щось подібне, бо, коли я згодом знов запросив її до танцю, вона сказала, що їй не хочеться, краще посидіти й побалакати. Балакали ми довгенько, та це було не набагато краще, ніж танцювати. Не можна ж без кінця балакати про те, як з біса добре нам жилося, коли ми були дітьми.
Я провів її до будинку, де вона наймала квартиру, куди показнішого, ніж Адамів сарай,— губернатор Стентон помер далеко не в злиднях,— і ми зайшли у вестибюль. Вона побажала мені на добраніч і додала:
— Будь розумним хлопчиком, Джеку.
— Ще колись повечеряєш зі мною? — спитав я.
— Коли захочеш,— відказала Анна,— у будь-який час. Ти ж знаєш.
Так, я це знав.
І ми справді ходили вечеряти ще кілька разів. Останнього разу вона сказала:
— Я бачила твого батька.