— Еге,— мовив я без тіні цікавості.
— Не треба так,— сказала вона.
— Як?
— Ой, ти ж розумієш, про що я кажу. Невже тобі не хочеться знати, як живе твій батько?
— Я знаю, як він живе,— відповів я.— Сидить у тій своїй норі, або няньчиться з дармоїдами в доброчинній спілці, або ж пише оті дурні листки, які вони роздають на вулицях, усе та сама мура: Євангеліє від Марка, глава четверта, вірш шостий, книга Йова, глава сьома, вірш п’ятий,— а окуляри в нього мало не падають з носа, і лупа на чорному піджаку мов заметіль на Дакоті.
Анна з хвилину помовчала, тоді сказала:
— Я зустріла його на вулиці, він погано виглядає. Мабуть, нездужає. Спершу я його й не впізнала.
— Тицяв тобі в руки той непотріб? — спитав я.
— Так,— відповіла вона.— Простяг мені листок, а я так поспішала, що механічно взяла його. І вже аж тоді помітила, що він пильно дивиться на мене. Я його спершу й не впізнала.— Вона знов помовчала.— Це було десь зо два тижні тому.
— Я не бачив його з рік,— мовив я.
— Ой Джеку, ну як же так можна! Ти повинен навідати його.
— Слухай, а про що мені з ним говорити? Та й йому, бачить бог, нема чого мені сказати. Ніхто не примушував його жити так, як він живе. І ніхто не примушував його покинути оту свою контору, навіть дверей за собою не зачинивши.
— Але ж, Джеку,— сказала вона.— Ти не…
— Він живе як хоче. А коли він був такий дурень і утнув це тільки тому, що не міг поладнати з жінкою, та ще такою, як моя мати, коли він не міг дати їй чого вона хотіла, хоч би якого біса вона там хотіла, а він не міг їй цього дати, то…
— Не смій такого казати,— різко мовила Анна.
— Слухай,— сказав я,— хоч твій тато й був губернатором і помер на ліжку червоного дерева під балдахіном, і біля нього чатували дорогі лікарі, прикидаючи подумки рахунок, і хоч ти гадаєш, ніби він був мало не Ісусом Христом у чорній краватці, але це ще не дає тобі права розмовляти зі мною таким тоном, наче ти в матері мені годишся. Я не чіпаю твоєї рідні, я кажу про свою і я не можу заплющувати очей на очевидну, голу правду. А якщо ти…
— Не треба казати це мені,— перебила вона.— Та й будь-кому.
— Це правда.
— Он як, правда! — вигукнула вона, стиснувши руку на скатертині.— А звідки ти знаєш, що це правда? Нічого ти про них не знаєш. Не знаєш, що змушувало їх робити те, що вони робили.
— Я знаю правду. Знаю, що за людина моя мати. І ти це добре знаєш. Знаю і те, що мій батько дурень, коли дав їй верховодити над собою.
— Не будь такий злий! — сказала Анна і, схопивши мою руку над зап’ястком, так що я відчув крізь тканину піджака потиск чіпких пальців, злегка шарпнула її.
— Я не злий. Мені байдужісінько, що вони робили. Чи роблять. І чому.
— Ой Джеку,— мовила вона, і далі стискаючи мою руку, але вже не так чіпко,— невже ти не можеш хоч трохи любити їх, чи пробачити, чи просто не думати про них, ну не знаю що… Бути хоч трохи не таким, як ти є.
— Я можу прожити решту свого життя, і разу не згадавши про них,— сказав я. А тоді помітив, що Анна ледь помітно хитає головою, що очі в неї зовсім потемніли й занадто вже блищать і що вона закусила нижню губу. Я зняв її руку зі своєї, поклав на скатертину долонею донизу й накрив своєю долонею.— Я вже шкодую про те, що сказав,— мовив я.
— Ні, Джеку,— озвалася вона,— не шкодуєш. Неправда. Ти ніколи ні про що не шкодуєш. І ні з чого не радієш. Ти просто… ой, ну я не знаю хто.
— Шкодую,— сказав я.
— Е, ти тільки вважаєш, що шкодуєш. Чи радієш. А насправді це не так.
— Якщо людина вважає, що вона про щось шкодує, то хто, в біса, може твердити їй, що це не так? — сердито запитав я, бо, як я вже казав, я був тоді непохитним Ідеалістом і не мав наміру вислуховувати громадську думку про те, шкодую я чи ні.
— Це тільки на словах так,— заперечила вона,— а на ділі ні. Я не знаю чому… та ні, знаю… Якщо ти ніколи ні про що не шкодував і ні з чого не радів, то й тепер не можеш знати, шкодуєш ти чи ні, радієш чи ні.
— Гаразд,— мовив я.— Ну, а якщо я висловлюсь інакше: щось таке в мені діється, і я хочу сказати, що це я шкодую?
— Сказати так ти можеш, а от знати не можеш.— Вона рвучко вивільнила свою руку з-під моєї і додала: — Авжеж, ти починаєш шкодувати, чи радіти, чи ще щось, але з того нічого не виходить.
— То, по-твоєму, я немов червиве зелене яблуко, що падає з дерева, так і не достигнувши?
Анна засміялась і сказала:
— Атож, немов червиве зелене яблуко.
— Ну що ж,— мовив я,— хай червиве яблуко, а я все-таки шкодую.
Я й справді шкодував — чи відчував те, що позначається цим словом у моєму лексиконі. Шкодував про те, що зіпсував вечір. Але перед самим собою мусив щиро визнати, що псувати, власне, було майже нічого.