Більше я не запрошував Анну вечеряти зі мною, принаймні весь той час, поки лишався без роботи й пробував у сплячці. Я вже відкопав Адама й послухав, як він грає на фортепіано. Вже посидів перед тарілкою макаронів та пляшкою червоного вина і подивився на Анну Стентон. І, послухавшись її, побував у нетрях міста й навідав старого чоловіка, не дуже високого на зріст, колись кремезного чоловіка, чиє обличчя із залізними окулярами на кінчику носа обвисало тепер брезклими сірими брижами, облямованими сивим волоссям, а плечі, всохлі й усіяні лупою, зсунулися вниз, немов відтягнуті одверто випнутим акуратним черевцем, що надимало жилетку його чорного костюма над поясом бахматих штанів. І в кожному з цих трьох людей я знайшов те, що й сподівався, бо їхні вдачі вже давно склались і ніщо не могло їх змінити. Я поринав у сон, наче потопельник у воду, і їхні образи знов спалахнули в мене перед очима, як ото, кажуть, спалахує минуле перед очима потопельника.
Атож, тепер я міг повернутися до своєї сплячки. Принаймні доти, доки вийдуть усі гроші. Я міг би стати новим Ріпом Ван Вінклем18. Тільки як на мене, то вся та історія неправдива. Коли засинаєш на довгий час, а потім прокидаєшся, виявляється, що нічого в світі не змінилось. Анічогісінько, хоч би як довго ти спав.
Та мені не випало проспати надто довго. Я знайшов роботу. Чи, власне, сама робота мене знайшла. Одного ранку мене збудив телефонний дзвінок. То була Сейді Берк. Вона сказала:
— Будьте тут, у Капітолії19, о десятій. Вас хоче бачити Хазяїн.
— Хто? — спитав я.
— Хазяїн,— відповіла вона.— Віллі Старк, губернатор Старк. Чи ви газет не читаєте?
— Ні, але хтось казав мені в перукарні.
— Правду казали,— мовила вона.— Отож Хазяїн просить вас бути в нього о десятій.— І поклала трубку.
«Ну-ну,— сказав я собі подумки.— Мабуть, щось таки змінюється, поки ти спиш». І все ж я цьому не вірив, не вірив навіть тоді, коли заходив у великий кабінет, обшитий чорними дубовими панелями, і коли ступав по довгому червоному килиму перед очима всіх тих старих чоловіків з баками, що дивилися на мене із справжніх, намальованих олією портретів,— до чоловіка, що не був старий, не мав баків і сидів за столом спиною до високих вікон, а коли я підійшов ближче, підвівся мені назустріч. А чорт, подумав я, та це ж просто Віллі.
То був просто Віллі, хоча й одягнений уже не в провінційну синю діагональ, в якій ходив у Аптоні. Проте й нове вбрання він носив абияк: краватка була зав’язана недбало й криво, гудзик на комірці розстебнутий. Та й чуб, як завжди, звисав на очі. У першу мить мені здалося, ніби його м’ясисті губи стулені міцніше, ніж звичайно, одначе я не встиг упевнитися в цьому, бо він широко всміхнувся і вийшов з-за стола. І я знов подумав, що це таки просто Віллі.
Він подав мені руку й мовив:
— Привіт, Джеку.
— Поздоровляю,— озвався я.
— Я чув, тебе викинули з газети.
— Ти недочув,— заперечив я.— Я сам пішов.
— І добре зробив,— сказав він,— бо коли я поквитаюся з тими братчиками, вони не матимуть чим платити ні тобі, ні навіть негрові, що миє плювальниці.
— Це мене цілком влаштовує,— погодився я.
— Робота потрібна? — спитав він.
— Можу послухати пропозицію.
— Три сотні на місяць,— сказав він,— плюс подорожні витрати. Якщо десь їздитимеш.
— На кого я працюватиму? На штат?
— Та ні. На мене.
— Схоже, що це ти працюватимеш на мене,— зауважив я.— Губернаторові належить усього п’ять тисяч на рік.
— Гаразд,— засміявся він.— То я працюватиму на тебе.
І тоді я згадав, як він добре підмолотив у своїй адвокатській конторі.
— Я ладен ризикнути,— мовив я.
— От і добре,— сказав він. І додав: — Люсі хоче тебе бачити. Приходь до нас завтра на вечерю.
— Тобто в губернаторський особняк?
— А куди ж, до біса, ще? В туристський гуртожиток? У мебльовані кімнати? Певно, що в губернаторський особняк.
Он як, у Особняк. Він поставиться до мене, як за давніх часів, поведе додому вечеряти й познайомить з гарненькою жіночкою та випещеною дитиною.
— Слухай,— сказав він,— ми просто-таки загубилися в тому громадищі, Люсі, Том і я.
— Які будуть мої обов’язки? — спитав я.
— Їсти,— відказав він.— Прийти о пів на сьому й добряче поїсти. Подзвони Люсі і скажи, чого б тобі хотілося.
— Я мав на увазі обов’язки на роботі.
— А біс їх знає,— мовив він.— Якісь та будуть.
Щодо цього він мав рацію.
Розділ третій
Щоразу, як я приїздив додому й бачився з матір’ю, відбувалося те саме. Я щоразу дивувався, чому воно так, але водночас усвідомлював: я ж бо знав наперед, що саме так і буде. Я їхав додому твердо переконаний, що матері до мене байдужісінько, що я для неї просто ще один чоловік, котрого вона хоче мати коло себе, бо вона була з тих жінок, яким потрібно, щоб коло них завжди крутилися чоловіки й танцювали під їхню дудку. Та досить було мені її побачити, як я про все це забував. А часом і раніше ніж устигав побачити її. Та, навіть і забувши про це, не переставав дивуватися, чому ми ніяк не можемо ладнати між собою. Дивувався, хоча й знав наперед, як усе воно буде, хоча й знав, що сцена, в якій я маю виступити, і слова, які я в ній промовлятиму, вже не раз були й ще не раз будуть, що я ще не раз зайду в просторий білий передпокій з високою стелею та блискучою, мов чорний лід, підлогою і в дальшому його кінці побачу матір — вона з’явиться в дверях темнуватої кімнати, освітленої лише мерехтливими зблисками полум’я в каміні, і всміхнеться до мене невинно-радісною, наче в дівчинки, усмішкою. Потім рушить мені назустріч, дрібно, збуджено поклацуючи підборами й сміючись нетерплячим гортанним сміхом, зупиниться переді мною, здійме руки й защипне великими та вказівними пальцями тканину мого піджака — таким собі дитячим, безпорадним і водночас вимогливим порухом,— а тоді підведе до мене обличчя, трохи відхиливши його вбік, щоб я, як належить, міг поцілувати її в щоку. Шкіра в неї на щоці буде туга, гладенька й холоднувата, я вдихну пахощі віддавна знайомих парфумів і, цілуючи її, побачу рівну, акуратно вищипану брову, тоненькі зморщечки в кутику зверненого до мене блакитного ока та прив’ялу темнувату повіку, що дрібно тремтітиме над ним. А саме око, опукле й блискуче, дивитиметься на щось за моєю спиною.