Так бувало завжди — і коли я повертався додому зі школи, і коли повертався з літніх походів, і коли приїздив на канікули з університету, й у відпустку з роботи,— і так само було того дощового надвечір’я на грані між зимою і весною 1933 року, коли я знов повернувся додому після довгої відсутності. Від мого останнього приїзду минуло місяців шість чи вісім. Того разу ми посварилися з приводу моєї роботи в губернатора Старка. У нас завжди рано чи пізно доходило до сварки через те або те, а в останні два з половиною роки, відколи я став працювати на Віллі, все зрештою сходилося на ньому. Навіть якщо не згадувалось його ім’я, він стояв між нами темною тінню. Та не так уже й багато важило, через що ми сварилися. Між нами стояла й інша тінь, більша і темніша, ніж тінь Віллі. Проте я завжди повертався, повернувся й цього разу. Щось мимоволі тягло мене додому. Завжди так само, і щоразу здавалося, ніби починаєш усе наново, відкидаючи геть те, що, як я добре знав, відкинути неможливо.
— Залиш валізи в машині,— сказала мати.— Хлопець занесе.— І повела мене до відчинених дверей вітальні, освітленої полум’ям каміна, і далі через усю кімнату, до довгої канапи. На столику із скляною стільницею я побачив вазу з льодом, сифон содової та пляшку шотландського віскі, на яких зблискували відсвіти вогню.
— Сідай,— мовила вона.— Сідай, синку.— І доторкнулася до моїх грудей пальцями правої руки, ніби злегенька штовхаючи.
Я майже не відчув того поштовху і не втратив рівноваги, одначе сів і відкинувся на канапі. Сидів і дивився, як мати наливає мені випити, а потім трішечки, лише для годиться, й собі, бо пила вона дуже мало. Подаючи мені склянку, вона знов засміялася швидким гортанним сміхом.
— Покуштуй,— сказала з таким виразом обличчя, немов частувала мене чимось особливим, таким, що ні за які гроші не купиш на всій земній кулі.
У світі є багато добрих напоїв, навіть і шотландське віскі, але, надпивши зі склянки, я відчув, що то справді щось виняткове.
Мати легко опустилася на канапу — було в ній у цю мить щось від пташки, яка, стріпнувши крильцями, сідає на гілку й починає чистити пір’ячко,— а тоді пригубила склянку й відкинула голову, мовби пропускаючи ту краплину в горло. Одну ногу вона підібгала під себе, а другу простягла вперед, ледь торкаючись підлоги гострим носком сірого замшевого черевичка,— граційно, мов балерина. Потім повернулася так, щоб бачити мене, але сиділа й далі рівно, не згинаючи стану, і тільки її сіра сукня трохи перекрутилася на талії. Світло з каміна падало на її тонкі, правильні риси, залишаючи половину обличчя в присмерку й відтінюючи знадливу, жагучу западинку під вилицею (я давно зміркував, ще тоді, як тільки навчився міркувати, що саме цим, оцими западинками під вилицями, вона їх усіх і брала) та стрімку лінію її гладенької високої зачіски. Волосся її було жовтувате, як метал, уже припале сивиною, але й сивина мала металевий полиск і скидалася на срібну канитель, вплетену в золотисту парчу. Неначе так і було задумано з самого початку, все до найменших дрібниць. З біса дорога робота.