— Ну, з того, як він діє…— почав був Теодор.
— Та сідайте ви вже,— звеліла мати.
Ми сіли й узяли склянки, які вона нам подала.
Вона ввімкнула світло.
Я відкинувся в кріслі, сказав «так», сказав «ні», а тоді обвів поглядом довгу кімнату, що її знав краще, ніж будь-яку іншу кімнату в світі, і куди завжди повертався, хоч би що собі постановляв. Я помітив у ній дещо нове. На місці овального бюро з’явився високий шератонівський секретер20. Ну що ж, старе бюро, певне, стояло тепер на горищі, в другорядному музеї, а ми були в музеї першорядному, а «Боумен і Хідерфорд, лімітед, Лондон»21 записали в графу прибутків кругленьку цифру. У цій кімнаті завжди відбувалися якісь зміни. Щоразу як я приїздив додому, я розглядався довкола, шукаючи очима нові експонати, бо через цю кімнату пройшла чимала низка добірних речей — спінетів, секретерів, столів, крісел,— кожна добірніша за попередню, і кожна зрештою опинялася на горищі, поступаючись місцем новому шедевру. Відколи я пам’ятав цю кімнату, вона посунулася далеко вперед на шляху до певного ідеалу досконалості, що зродився чи то в уяві моєї матері, чи то в голові якогось торговця з Нью-Орлеана, Нью-Йорка або Лондона, і, може, аж десь перед материною смертю кімната досягне того ідеалу, і вона сяде тут, чепурна стара дама з високою сивою зачіскою та складками шовковистої шкіри під гарним підборіддям і, дрібно кліпаючи блакитними очима, вип’є чашку чаю на відзнаку цього звершення.
Замінялись у кімнаті меблі, замінялись і люди. Колись давно тут жив кремезний, дужий чоловік середнього зросту, з копицею буйного чорного волосся, залізними окулярами на носі та звичкою криво застібати жилет з масивним золотим годинниковим ланцюжком, за який я любив смикати. Потім він зник, і мати пригорнула мене до грудей і сказала:
— Твій тато вже не повернеться, синку.
— Він помер? — спитав я.— У нас буде похорон?
— Ні, синку,— відказала вона,— він не помер. Він поїхав далеко звідси, але можеш думати про нього, ніби він помер.
— А чому він поїхав?
— Бо не любить маму. Тому й поїхав.
— А я люблю тебе, мамо,— сказав я.— Я завжди тебе любитиму.
— Авжеж, синку, ти любиш свою маму,— мовила вона й ще міцніше пригорнула мене до грудей.
Отож Ученого Прокурора в домі не стало. Мені було тоді років шість.
Після нього з’явився Магнат, худий лисий чоловік, що важко сапав, піднімаючись сходами.
— Чому тато Росс так пахкає на сходах? — спитав я.
— Цс-с,— сказала мати.— Цс-с, синку.
— Чому, мамо?
— Тому що тато Росс нездужає, синку.
Потім Магнат помер. Він прожив у нас не довго.
Мати віддала мене до школи в Коннектікуті, а сама поїхала за океан. Повернувшись звідти, вона привезла з собою нового чоловіка — високого, стрункого, з тонкими вусиками, що ходив у білих костюмах і курив довгі тонкі сигари. Він був Граф, і моя мати стала Графинею. Граф сидів у вітальні з гостями, весь час усміхався, але говорив мало. Люди скоса позирали на нього, а він дивився просто у вічі й усміхався, показуючи з-під акуратних чорних вусиків навдивовижу білі зуби. Коли в домі нікого не було, він цілий день грав на фортепіано, а потім виходив у чорних чоботях та облиплих білих штанах, сідав верхи на коня й ганяв його через бар’єри та чвалом по берегу затоки доти, доки той вкривався піною, а боки його аж ходором ходили, і, здавалося, він от-от упаде мертвий. Потім Граф повертався додому, пив уїскі-і-і, садовив на коліна перську кицьку і гладив її своєю невеликою, але такою дужою рукою, що коли він потискав руки іншим чоловікам, ті враз хмурніли. А одного разу я побачив на материній правій руці, вище від ліктя, чотири синьо-чорні плями рядочком.
— Ой мамо! — вигукнув я.— Подивися! Що це таке?
— Та ні, нічого,— відказала вона.— Це я просто забилася.— І прикрила руку шарфом.
Прізвище Графа було Ковеллі. Люди казали: «Той граф, звісно, сучий син, але вершник із нього знаменитий».
Потім Граф зник. Я шкодував за ним, бо він мені подобався. Мені подобалося дивитись, як він їздить верхи.
Потім досить довгий час нікого не було.
А потім з’явився Молодий Адміністратор, який був Молодим Адміністратором уже при останніх потугах своєї матері й якому судилося бути Молодим Адміністратором аж до того дня, коли з нього випустять кров і забальзамують тіло. Та це мало статися не скоро, бо на той час він прожив усього сорок чотири роки, і сидіння за столом у нафтовій компанії, де він заробляв собі на дрібні витрати, живучи материним коштом, не вельми шкодило його здоров’ю.