Алекс не поскупився на оплески. Я додав до них лише посмішку, та й то, як відчув сам, досить криву, а Віллі лишився незворушний.
— Боже милий! — видушив із себе Алекс, віддихавшись від сміху.— Ну ви ж і зух, містере Даффі! Ще й який зух, щоб я пропав! — І він знову тицьнув учительського пестунчика між ребра, щоб збудити в ньому приспане почуття гумору. А не досягши бажаного наслідку, тицьнув ще раз і запитав навпростець: — Ну чи не зух містер Даффі, га?
— Еге ж,— відказав Віллі, дивлячись на містера Даффі простодушно, допитливо й незворушно.— Еге ж, містер Даффі таки зух.
Після цього визнання, хоча й трохи запізнілого і не зовсім певного, легенька хмарка, що затьмарила була чоло містера Даффі, розвіялась, не лишивши по собі й сліду.
Віллі скористався цією хвилиною тиші, щоб довершити ритуал знайомства, що його урвав Алексів спалах веселощів. Він переклав свого старого капелюха в ліву руку, ступив два кроки до столу й чемно простяг до мене правицю. Від того дня, коли Алекс кивнув великим пальцем назад, на незнайомого провінціала й промовив: «Це Віллі Старк»,— спливло стільки води, що мені вже здається, ніби я знав Віллі усе своє життя. А тоді я навіть не одразу збагнув, що він хоче потиснути мені руку. І, мабуть, поглянув на його простягнуту правицю з німим запитанням в очах, потім перевів здивований погляд на його невиразне обличчя — звичайнісіньке, як мені тоді здалося, цілком пересічне обличчя,— а він усе стояв, простигши руку. Нарешті до мене дійшло, чого він хоче, і, щоб не поступитись йому в тій старосвітській чемності, я рвучко посунув назад свій стілець, підвівся майже на повен зріст і взяв його руку в свою. То була чималенька рука. На перший дотик здавалося, що вона не досить міцна, та й долоня була вогкувата,— хоч у такому кліматі цього й не можна ставити людині на карб,— але потім у тій руці відчувалася тверда основа. То була рука хлопчини-фермера, який не так давно полишив плуг і найнявся продавцем до придорожньої крамниці. Віллі тричі урочисто труснув згори вниз мою руку, так наче натискав важіль помпи, завчено мовив: «Радий познайомитись, містере Берден»,— а тоді, я ладен був у цьому заприсягтися, підморгнув мені. Та вже в наступну мить, поглянувши на його невиразне обличчя, я засумнівався, чи це мені не привиділось. Десь років через дванадцять, коли особистість Віллі стала дедалі настійніше нагадувати про себе в рідкісні години моїх роздумів, я спитав його:
— Слухай, Хазяїне, а ти пам’ятаєш, як ми познайомилися в задній кімнаті у Слейда?
Він сказав, що пам’ятає, і це було не дивно, бо він, як цирковий слон, не забував нікого — ні того хлопчиська, що дав йому жменю земляних горіхів, ні того, хто сипнув йому в хобот нюхального тютюну.
— А пригадуєш, як ми потискали один одному руки?
— Еге ж,— відповів він.
— То скажи, Хазяїне, ти підморгнув мені годі чи ні?
— Хлопче…— мовив він, граючись склянкою з віскі і впираючись підбором одного із своїх нечищених нарочито простих тридцятидоларових черевиків ручної роботи в найкраще покривало, яке тільки було в готелі «Сейнт-Реджіс».— Хлопче,— і по-батьківському всміхнувся до мене,— це таємниця.
— Ти не пам’ятаєш? — спитав я.
— Чого ж, пам’ятаю.
— Ну? — наполягав я.
— А що, як мені тоді щось в око попало?
— Де ж пак, у біса, саме в ту мить!
— А може, й нічого не попало.
— То, може, ти підморгнув мені, бо вважав, що ми однаково ставимося до того товариства, яке там було?
— Може,— сказав він.— Це ж ніякий не секрет, що мій шкільний товариш Алекс був мерзотник. Не секрет і те, що такої смердючої товстозадої паскуди, як Малюк Даффі, ніхто в окрузі не бачив.
— Він таки сучий син,— погодився я.
— Авжеж,— радісно підтвердив Хазяїн,— але він корисний громадянин. Коли знаєш, на що він годен.
— Еге,— мовив я,— і ти, певне, знаєш це. Ти ж сам зробив його віце-губернатором. (Минав останній термін Хазяїнового губернаторства, коли Даффі був у нього за дублера).
— Та певне,— кивнув головою Хазяїн.— Хтось же має бути віце-губернатором.
— Ну звісно,— сказав я.— Малюк Даффі.
— Атож,— підтвердив Хазяїн.— Малюк Даффі. Є в нього одна чудова якість: йому ніхто не довіряє. Як візьмеш такого, кому хоч хтось може довіряти, то потім ночей не спатимеш, усе тривожитимешся, чи ти цей «хтось». А візьмеш Малюка — то й спи собі спокійно. Тільки тримай його під страхом, щоб мало в штани не пудив.
— Хазяїне, то як — ти підморгнув мені тоді у Слейда?
— Хлопче,— відповів він,— якби я сказав тобі, ти б не мав більш про що думати.