- О, Женя! А ми думали ти сьогодні і до ранку не повернешся- почувся голос Андрія, що, як виявилось, стояв просто перед ним. Пальці дівчини вмить висковзнули з руки і тихе, «ой, мені треба йти» - вивели хлопця з прострації і одночасно вибило дух відчуттям величезної втрати.
- Андрій?
- О, а куди це твоя чергова красуня чкурнула? Невже я такий страшний? – здивовано провів поглядом його друг дівчину, що наче і не побігла, але на диво швидкою, просто летючою ходою зникла в одному з проходів в кам’яному заборі одного з пансіонатів.
- Лізо! – Женя кинувся навздогін, але, ускочивши у прохід, побачив перед собою лише пусті доріжки, десь здалеку лунав сміх, у кущах неподалечку чутно було пару, що явно не вірші одне одному читали, але дівчини і сліду не було… Лише мить…
- Що, втекла? Женя від тебе і втекла дівчина? В лісі помер останній мамонт?- друг вже опинився поряд, весело оглядаючи околиці.
- Дракон, Адрію, схоже дракон як мінімум…
- Думаєш вони існували?- розсміявся друг.
- Наскільки мені відомо, деякі археологічні знахідки та аналіз старих легенд наштовхують нас на подібні висновки.- на автоматі відповів Женя.
- О, ні тільки не твій улюблений коник,- закотив очі друг. Пішли краще вип’ємо, там Саня такий самогон з перцем надибав - в мене аж сльози на очах виступили!. Навіть боюсь питати з чого вони його тут женуть.
Глава 2
Ліза
2016р
Після освіжаючої прогулянки містом, офіс зустрів її рівним гомоном, помірною діловою активністю. Зайнявши своє робоче місце за столом біля вікна, жінка обвела поглядом доволі великий кабінет в якому, окрім неї, працювало ще п’ять співробітників. Керівник – чоловік сорока років якого майже ніколи не було на місці (весь час в переговорах і зустрічах) сидів, щось уважно читаючи з монітора. Ще двоє чоловіків приблизно її віку – Вася та Міша, завзято обговорювали якість кросівок. Інші двоє, співробітників (ну дуже креативних хлопців 23 та 26 років) активно спілкувались телефоном з контрагентами. І якщо не знати суть розмови, їх спілкування можна було б вважати суцільним набором нічим непов’язаних реплік. «так, лижі на Довженка, ні сноуборд на Бандері мені не потрібен, він там не йде, давайте на Академ…» От як тут сторонньому зрозуміти, що то не дивні прикраси на історичних постатях, а поставки товару на магазини, що знаходяться на вулицях с такими назвами? А фраза одного з молодих співробітників «добре, Наташа, я за пів години буду і ми будемо разом робити цих дітей!» розвеселила весь кабінет, попри те, що всі були в курсі, що мова про рекламний стенд з дітьми в одному з розважальних комплексів.
- Сашко, а ти не промах! Я і сам згоден робити з Наташою дітей. Може тебе підмінити? - відволікся від монітору навіть керівник з іронічною посмішкою, що заставила трохи знітитись молодого хлопця, що поклав слухавку, і тільки потім зрозумів подвійний зміст сказаної фрази.
- Та, ну вас.
- Сергію, ти не такий молодий, кастинг не пройдеш.- розсміявся Вася.
- Ех, де мої юні роки. - розсміявся керівник, знову кудись збираючись.- Добре, я на зустріч, а ви тут не бешкетуйте. А то від вас відвернись, а ви вже дітей одразу робить ладні. І Лізу не чіпайте, вона дівчина серйозна!
- Та її зачепиш- буркнув Міша, - проводжаючи шефа поглядом та кидаючи оком на ледь посміхнену жінку, яка працювала не включаючись до розмов, але була в курсі подій, що відбуваються в кабінеті. – Так Лізо?
- Та я ж біла і пухнаста. – посміхнулась вона, не відриваючи очей від монітора.