- Ага, коли спиш зубами до стінки. - хмикнув Вася. Ліза звично посміхнулась, не коментуючи.
В цілому відділ в них був гарний, веселий, і той факт, що вона в ньому була єдина жінка Лізу зовсім не турбував. Ще з часів навчання то було для неї звичне явище. Ще б пак, вона ж навчалась на фізика! А відсоток представниць прекрасної статі в групі студентів-фізиків був такий низький, що дівчина там була радше виключенням з правил, аніж нормою. Виключенням і звичайно, – об’єктом підвищеної уваги. Тож, за час навчання у ВУЗі, Ліза отримала таку багату практику спілкування з хлопцями різної ступені зацікавленості, що давно віртуозно вміла одразу окреслити межі допустимого, як панібратства, так і жартів. Іноді вона це робила свідомо, іноді вже просто на автоматі. Ось і тут, після тижня роботи, поки до неї тільки приглядались її нові співробітники, вона вела себе як звично, відповідала на жарти, мило посміхаючись ігнорувала дрібні пропозицію щось зробити (зварити всім кави, принести чаю і т.д.) але, тільки почувши від когось, мимоходом брошене «Ліза вам не дівчинка з бухгалтерії», зрозуміла, що мабуть знову суттєво відкоригувала чиїсь уявлення про поведінку милої та, на перший погляд, простої дівчини. Буває. Ну, не була вона природжена догоджати, не вважала за потрібне! Але і сваритись страх як не любила. От і виходила з ситуації вмикаючи гумор, гумор і ще раз гумор. І хлопці один, другий, третій раз напросившись на весело-іронічну відповідь, розуміли, що тут «каші не звариш» і залишали її в спокої.
Посаду категорійного менеджера в цій фірмі Ліза отримала не так давно, але вже встигла, як заробити повагу колег, так і сформувати прийнятну для неї манеру спілкування, яка б і всіх влаштовувала і роботі не заважала. Щоб вийти на звичний для неї рівень заробітної плати та прибутковості, приходилось, поки що, працювати втричі більше за інших, але нові категорії товару, які їх нещодавно дали на розробку, не могли не тішити. Особливо, сегмент косметики та засобів по догляду за тілом - це якраз той випадок, коли робота перетворюється майже на хобі, за яке ще й платять. Але, окрім них, були ще електронні пристрої, побутова техніка, освітлювані прибори, різний дріб’язок, які були не настільки цікаві, але суттєво впливали на рівень заробітку. А ще були приємні бонуси у вигляді можливості замовити у постачальників товари зі значною знижкою.
Нинішня робота подобалась Лізі, попри те, що колись вона вчилась зовсім не на це. Але у ті часи коли вона обирала куди їй поступати, ніхто не підказав, чим вона буде заробляти на життя. Та вона і сама не знала. І лише, закінчивши навчання та оббивши купу порогів у пошуках роботи за фахом, вона зрозуміла, що перспективи плачевні. А тому пропозиція її дальньої рідні приїхати до Києва і влаштуватись вчителем до школи, була прийнята, як то кажуть – «на ура». Юна випускниця легко гайнула до чужого міста, не сумуючи ні за рідним Донецьком, ні за матір’ю, яка жодної участі в її життя не приймала.
Робота шкільного вчителя не прийшлась їй до душі. Фізику діти не дуже розуміли, а ще менше вважали за потрібне вчити. Та і самій Лізі працювати з дітьми не дуже сподобалось. Ні, з тими, що хотіли вчитись, їй було цікаво і вона старалась їм донести інформацію, але ж було ще пів класу тих, хто бачив її предмет, хіба що «в труні і білих капцях». Отож, так сяк відпрацювавши навчальній рік, Ліза звільнилась та влаштувалась на одну невеличку фірму по реалізації білоруської косметики на посаду «принеси-подай». Грошей тут платили більше, а нервів витрачалось менше, та і дома вона почала проводити часу більше, а чоловік (який до того часу благополучно перебрався до неї у столицю) тільки це і помітив. При цьому, він взагалі вважав її роботу жіночою примхою, попри те, що грошей вона отримувала не менше за нього. Чоловік взагалі сприймав дуже критично всі її несміливі ідеї, раз за разом виставляючи все так, наче вона одну дурню несе і взагалі нічого путнього сказати не може.
Але то часи минулі… Зараз вона була цілком самостійна (трохи самотня, але краще так, ніж з якимось непорозумінням пов’язувати своє життя) і працювала там де їй подобалось, де до неї прислухались і поважали. Так, вона багато часу витратила не те, щоб відновити віру у власні сили, але воно таки було того варто.
Женя
2016р
Женя стояв посеред вулиці в стані шоку не так вже і довго, але цього цілком вистачило, щоб молода жінка, яка так вразила його, встигла загубитись серед перехожих. Ні, він спробував, чесно спробував наздогнати цю примару, але де там. Якщо то була не та, за яку він її прийняв, то він і не міг знайти потрібну особу серед перехожих, а якщо вона - тим більш. Що-що, а зникати та, його давня знайома, вміла неперевершено. Але навіщо вона знову ввірвалась в його життя? І та іронічна посмішка. Вона то була чи не вона? Якщо вона, то це вона так привіталась, чи просто не пізнала? Чи зробила вигляд що не пізнала? А якщо то була не вона, то чому ж йому так до болю знайома її посмішка і той стан присутності чогось більшого, аніж просто однієї з багатьох? Те відчуття, з тугою за яким він нерідко за останні п'ятнадцять років прокидався, відчуттям, що десь поряд є рідна душа, десь, варто лише заплющити очі та простягнути руку… Та потім зазвичай ранок плавно переходив в день зі своїми нагальними проблемами, питаннями, робочими моментами, а потім наступав вечір, друзі, гарні жінки, клуби, паби… І все губилось, лишаючи по собі стан легкого смутку за чимось невиразно прекрасним і таким же далеким… Він звик все списувати на сновидіння, вранішню мрійливість, як відголосок далекої юності. Це було досить зручно. Адже тоді питання, що там йому у ві сні з’являлось і чому, то питання не до долі, космосу чи інших вищих незбагненних сил, а просто до науковців, які вивчають роботу мозку людини у стані активного сну. А отже – можна не вишукувати якийсь потаємний сенс у того дивного душевного стану. Можна було, до сьогодні…