Молода жінка вже майже зайшла до потрібної будівлі, як раптом в неї з’явилось дивне відчуття, наче хтось її погукав. Ні, вона не почула голосу, але… Відчуття було таке, наче до плеча хтось торкнувся легким теплим дотиком, намагаючись її зупинити. Дивно. Вона спантеличено зупинилась і оглянула вулицю. Численні байдужі заклопотані перехожі поспішали по своїх справах під гуркіт машин, що проносились по дорозі поряд. Нікого знайомого, навіть жодного зацікавленого погляду. Що ж то було? Вирішивши, що то вже провина перед подругою її починає катувати, Ліза тряхнула головою, відганяючи дивні відчуття присутності когось важливого поряд, і зайшла в будівлю. Двері, що зачинились, не дали долинути до її вух звукам клаксонів машин та гучну лайку водіїв.
Молода білявка з ідеально накладеним макіяжем в стильній червоній сукні вже ретельно вивчала меню за столиком, але на роздратовану не була схожа. Ліза потайки видохнула - Катя була чудовою людиною, але коли вона не в дусі, настроїти подругу на дружній лад то ціла пісня, на яку сама Ліза зараз не була певна що здатна. Адже після насиченого робочого дня ще зо дві години слухати скарги на «ідіотів керівників та козлів чоловіків» то ще те задоволення. А Катя, якщо вже починала розповідати чому не в дусі, то, поки все не виговорить – не зупиниться. І якщо її хтось роздраконить перед зустріччю, то Лізі приходиться вислухати спочатку все про справи та особисте життя подруги, і лише потім, десь там почути поблажливе «ну, як в тебе справи?». Ні, Катя так робила не навмисне. Просто розпочавши не могла зупинитись, а коли зупинялась, то власні справи Лізі здавались не такими вже і цікавими, щоб їх обговорювати. Проте, так було не завжди. Просто, чим далі тим більше подруга зросталась з обраним нею колись образом ділової леді, забуваючи часи, коли її цікавили душевні розмови, філософія, лірика. Катя наче і хотіла просто посидіти, потеревенити, помріяти з Лізою, як колись, але справи, постійні дзвінки від клієнтів, керівництва, рідних, долею яких вона вважала за обов’язкове опікуватись на рівні контролю кожного чиху, просто не залишали часу на подібне. Навіть дивно, що зараз вона не на телефоні (диктує підлеглим де лежить потрібна папка, чи терміново необхідний документ), а просто вивчає меню.
-Лізо, ти розбиваєш всі мої шаблони!- посміхнулась подруга, підіймаючи очі. Ти сьогодні вчасно, хвилина в хвилину! – Ліза подивилась на телефон. Час і правда був рівно 18.30.
- Привіт! Хто б міг подумати. Іноді і я буваю пунктуальна – посміхнулась Ліза і, підсівши до столика, який зайняла подруга, перевела погляд за вікно, на яскраво блакитне небо по якому пливли пухнасті хмари. Такі білі, легкі, гарні.
-Так, панорама тут справді чудова.- погодилась Катя, відкладаючи меню і схвально оглядаючи пейзаж за вікном, - маркетологи в них непогані.
- Вражає… - Ліза поступово опустила погляд вниз на вулицю Києва. Машини, люди, зелені дерева. Життя вирує. ЇЇ увагу мимоволі привернула постать чоловіка в світлому одязі, що якось розгублено ходив по парковці. Так, наче щось шукав.
- Катя, дивись - но, який загублений красунчик і такий якийсь нещасний...
- Боже, Ліза, ти з висоти сімнадцяти поверхів розгледіла якогось нещасного? Тобі не досить було твого першого чоловіка? – закотила очі Катя.- А чи красунчик він, то взагалі велике питання. В тебе звичайно стопроцентний зір, але ж не орлиний. Досить думати про людей авансом краще ніж вони є.- звично розкритикувала подруга.
- Хм, справді. Вибач- посміхнулась Ліза. Просто він мені когось нагадав, тільки не розумію кого…
- Угу, як звичайно мабуть когось з твоїх нещасних залицяльників, якого ти безапеляційно відшила, а потім мучилась відчуттям провини, через те, що вони такі бідні нещасні, на свою біду в тебе закохатись…- Хмикнула Катя, підзиваючи офіціанта і озвучуючи свій заказ.
- Та ні, наче таких блондинів в списку моїх недавніх прихильників не було – розсміялась Ліза, замовивши і собі, але сумнів чомусь залишився десь глибоко в душі. Наче не було… Чи були?
- Щось не пригадую.- скривилась наче від зубного болю подруга, - Твій Маттей, точно був зовсім не блондином, та і Сергій наче шатеном був. Знаєш Лізо, я до цих пір дивуюсь як ти з таким розбишакою зійтись могла. Він же, що таке відчуття провини, взагалі не знає! Навіть якщо кого випадково вб’є, буде вимагати щоб труп перед ним вибачався і аргументовано це викладе в претензії в трьох екземплярах! Та так аргументовано, що труп справді вибачиться! Та я б його в свій відділ юристів судовиків взяла з руками і ногами, якби в нього освіта відповідна була!