- Жека, що з тобою твориться!- звірів Андрій, намагаючись привернути увагу друга. –Де ти? В якому всесвіті застряг? Та заради Бога, прийди до тями! Якщо ми не отримаємо вигідні умови на наступній зустрічі, нам надбавки та премії не бачити як своїх вух! А сер Джон так подивиться на нас на нараді, що ми довіку будемо почуватись останніми сволотами!
-Так, так. Вибач. Я виправлюсь. Все гаразд… -покірно кивав Женя, розуміючи всю правоту друга. Кивав і обіцяв собі викинути з голови різню дурню. І справді, це ж ненормально, так пустити псу під хвіст всі справи через те, що йому там щось привиділось зранку. Так, він викине з голови думки про давню занозу, зустрінеться з білявкою з кафе сьогодні ввечері, підготується до наступної зустрічі з другими партнерами. Не діло, що Андрію сьогодні приходиться працювати за двох, навіть якщо за тиждень до цього майже все робив сам Женя, а Андрій просто відривався майже як у старі добрі часи. Так все собі розклав по полицях чоловік і майже відновив душевну рівновагу, але рівно до того моменту як не відвів очі і не побачив за другом, на іншій стороні восьмиполісної автостради, стрімко крокуючу вже бачену вранці молоду жінку в блакитній сукні. Спочатку Женя застиг як заворожений, проводжаючи ту легку ходу, а потім вискочив прожогом з машини, коли друг трохи пригальмував у світлофора.
- Жека! Твою ж… ! Куди ти? Що сталося?! Стій, придурку, там же рух на дорозі скажений!
- Ліза! – Женя кинуся посеред вулиці на іншу сторону. Вереск гальм, мати, сигнали водіїв, крики «здурів! Куди тебе несе, придурку?! Йолоп!» пройшли повз його уваги, як і той момент, що бетонну перепону посеред дороги він перескочив суттєво зачепивши джинси. Його мало цікавило що там навкруги, поки він бачив ту постать. Але тут машина, там людина, тут вантажівка – і дівчина щезла з поля зору. І коли він дістався іншої сторони вулиці там нікого схожого не було… Він пробіг в одну сторону, в іншу – марно. Жені здавалось що він сходить з розуму. Знову її побачив і знову вона зникла без сліду. Дівчина з минулого. З минулого, яке він до цих пір не знав, чи понад усе бажає забути, чи повернути…
Він стояв розгублено посеред якоїсь парковки, намагаючись заспокоїтись і почути щось окрім шуму крові у вухах.
-Ти що взагалі з глузду з’їхав? Кого ти там побачив? – підбіг до нього Андрій. Там підземний перехід в трьох метрах! На той світ поспішаєш?
-Лізу…
-Кого?
-Дівчину з Азовського моря…
-Яку ще дівчину?
-Ну згадай, ми з тобою колись відпочивали на морі два роки підряд. Саня ще був з нами. П’яний танок на шлюпці, облізла спина, мозолі на цікавих місцях…
-А…. Було таке… Ого! Ну ти згадав, то ж було п'ятнадцять років тому! В тебе ж тоді дівчат було як бичків в морі!
-Ні, така була одна…
-І це ж котра?
-Та, з бірюзовими очима…
-Та що я їх очі розглядав? От якби ти розмір грудей сказав.
-Так, вибач, дурню зморозив. Хоча з цією частиною в неї теж все добре було – кисло посміхнувся Женя. Він зрозумів, що Андрій Лізу не згадає, навіть, якщо його перед нею поставити. Адже друг тоді не просихав, і реагував виключно на жіночі ніжки та груди, а своїм враженням від Лізи він так і не поділився тоді з ним. Спочатку просто не міг обговорювати її, бо сам не розумів що то було, потім не вважав за потрібне, а потім…, потім просто сховав ці спогади, як дорогоцінність у самий дальній закуток пам’яті, і діставав лише тоді, коли було так непереливки, що гірше просто нікуди. Це було схоже на дивний амулет від неприємностей. Самі спогади, як амулет. У когось, брелок, у когось підвіска, у когось, бейсболка, а в нього спогади. І не загубиш і не втечеш…
- В будь якому випадку – тобі точно здалось. Ні, я пам’ятаю, що тебе тоді зачепило, але ж не настільки, щоб так повело після стількох років!