- Катя, дивись яка краса! – показала Ліза на спалахи на обрії, коли вони повернули на Андріївський узвіз.
- Так, гроза йде. Якщо до метро не дійдемо вчасно, мокрі будемо…- задумливо відповіла білявка, але ходу не прискорила.
- Не цукрові- не розтанемо. Пішли краще, он туди, наверх – звідти буде такий вид!
- Угу. Ти як завжди логічна…- похитала головою Катя, але покірно пішла в протилежний від метро бік. - От чоловік сьогодні повеселиться, принесли ж його чорти, – трохи п’яна з наших посиденьок я вже поверталась, а от мокра ще ні – розсміялась раптом жінка.
- В мене парасолька є. - підморгнула їй Ліза.
- Звідки вона в тебе? І нашо ти її брала? Дощ же не обіцяли зранку.
- Та, випадково поклала.- відмахнулась Ліза.
- Да-а, тільки в тебе може випадково опинитись в сумці зовсім недоречний предмет який терміново знадобиться.
- Ой, не починай.
- Та що тут починати? Так було завжди. Починаючи від туші для вій, якою ти не користувалась в студентські роки, і яка термінова потрібна була мені перед побаченням, і закінчуючи тією викруткою з моторчиком, яка в тебе була при минулій нашій зустрічі!
- Та тож випадковість!
- Закономірна випадковість! Я до сьогодні не розумію як ти при такій своїй підготовленості і щасливій вдачі примудрилась двічі невдало обрати чоловіка!?
- Мабуть так потрібно було…
- Кому?
- Мені, їм…
- Ні, ну нашо ти була потрібна була Маттею, я розумію, він же як заправський вампір-кровосос енергію з тебе пив, та і Сергій на твоїй вдачі в Америку виїхав, але нащо це було тобі?
- Щоб не розслаблялась. – розсміялась не дуже веселим сміхом Ліза, підіймаючись сходами на оглядову площадку біля Андріївської церкви. – В кожного своя роль, і те, що ми не розуміємо її суті, не змінює її необхідності. – відповіла Ліза, захоплено вдивляючись в грізні хмари.
Так, Ліза справді п’ять років власного життя «загубила» на проживання з Маттеєм, з чоловіком який її мабуть кохав (принаймі, багато що про це свідчило), але якимось дивним коханням. Як гарну річ, яка не має душі, не має власних бажань. І вона, якось непомітно, майже стала такою! Майже забула, як любила гуляти, подорожувати, спілкуватись. Жила лише тим, як догодити чоловікові, аж поки він сам не відкрив їй очі. Поки він сам не заявив їй «Та що ти? Що ти таке без мене?»… Навіть не хто, а що… І вона раптом, наче з розгону, наштовхнулась на кам’яну стіну і прийшла до тями, задумалась, і зрозуміла, що то правда. Вона з ним переставала бути, існувати, як особистість. Лише як додаток, служниця, гарна іграшка яку він обрав, приручив, приспав і… безсоромно експлуатував. І вона пішла від нього. Просто, в чому була, приїхала посеред ночі до Каті «випити чашку кави». Дякувати Богові, подруга в неї була чудова – незваній гості серед ночі якщо і здивувалась, то і вигляду не показала. Приготувала кави, зачинила двері в кухню і всю ніч веселила її розповідями про роботу, життя, відволікала спогадами, а потім постелила на канапі і залишила відсипатись на весь день. Тільки дякуючи їй, вона пережила ту ніч не наробивши дурниць про які потім шкодувала б.
Розлучення пройшло швидко і безболісно, оскільки дітей не було (Маттей же будував кар’єру, нашо йому ці спиногризи), а сам чоловік до останнього не міг повірити, що його покірна лагідна жінка не жартує. Це потім він оббивав пороги, дивився очима побитого собаки, розповідав як йому погано без неї… Але було вже пізно. Вона пішла. Схаменулась нарешті, відчула, що її роль відіграно до кінця, і більше вона йому просто фізично не може віддати. Важко було лише зробити перший крок, а потім вона втекла, як вода крізь пальці, варто було їй лише нагадати, що вона так може, що вона не застиглий навіки шматок льоду.
З другим чоловіком, Сергієм було все інакше. Вони познайомились на картингу, де Ліза, шукаючи адреналіну після років застою, ганяла як очманіла, дивуючи суперників. Особливо вони втрачали дар мови в той момент, коли вона знімала шолом і її довге волосся миттєво сповіщало програвшим, що їх «зробила» дівчина. Реакція була неймовірна. От і Сергій був вражений. Лізу ж він полонив гумором та авантюрною жилкою, своєю жагою до життя, своїм бажанням кудись їхати, випробувати щось нове, експериментувати, шукати. І вона пішла за ним. Чому ні? Ні, з ним вона нічого не втратила, бо з самого початку розуміла, що то вітер в полі. Свіжий, п’янкий, але занадто вільний, щоб бути чиїмось. Вона навіть не підіймала питання оформлення шлюбу, та навіть до сьогодні була здивована як вони взагалі три роки разом прожили. Прощаючись з ним перед поїздкою до Америки («та я до друга на місяць, може два, а як не складеться – повернусь»), вона навіть не тішила себе надією на продовження стосунків, не дивлячись на його «ти найкраща, я тебе кохаю». Так звичайно кохав, як і свою попередню дівчину, і наступну. Щиро, всією душею – просто душа в нього, ну, дуже широка, і місця в ній не на одну жінку, і мабуть не на десяток. Таких як він не можна прив’язувати, та і сенсу немає. На той момент, як він з’явився у її житті, Лізі потрібно було відчути саме життя, себе як частину вічного руху всесвіту. Зрозуміти, чого власне вона хоче, що може відчувати щось, окрім розчарування, вийти зі свого стану однотипної безпросвітної ролі – належної комусь речі, яку виконувала п’ять років. І саме це Сергій їй дав. Щедро, від усього серця. Але ж стабільності, захищеності, впевненості в майбутньому чи кохання до труни він їй не обіцяв. І досить чесно одразу повідомив, що то не його стихія. Тож вона йшла на такі яскраві, але явно недовговічні стосунки свідомо, за що була навіть вдячна.