- Зараз такий дощ піде… І щось мені підказує, що і парасолька твоя нас не врятує - приречено видохнула Катя, зрозумівши на що вона добровільно пішла, і чому на них з таким подивом дивились зустрічні перехожі.
Перші краплі важко впали на обличчя Лізи і потекли, наче сльози. Дивне відчуття. Дуже давнє, забуте. Ліза так давно плакала, і небо це наче знало, а тому вирішило трішки поплакати за неї. А спробувавши, вирішило, що йому неймовірно подобається, а, чи то льодяну, чи то дурну жінку і її не менш незрозумілу подругу потрібно, хоча б скупати в імпровізованому душі. Дощ, неймовірно теплий, (наче його хто спеціально підігрів) ливонув стіною, і за мить подруги стояли мокрі до нитки, але навіть не намагались тікати. Не той в них був настрій. Ліза просто насолоджувалась вертикальною стіною води і спалахами блискавок, а Катя. Катя, як іноді з нею бувало в присутності Лізи, десь залишила свою практичність і розумність і знову, на деякий час, відчула себе юною студенткою, якій « море по коліно, гори по плече». Бо, саме через це відчуття, вона досі не могла відмовитись від регулярних зустрічей з подругою, з якою на сьогодні було, чесно кажучи, не так багато спільного. Тільки, ось це дивне відчуття, що поряд із Лізою життя йде якось інакше, а більшість статичних звичних явищ та понять втрачають свою чіткість і чомусь, попри власний довід і логіку, починаєш вірити в Долю, дива, в те, що світом правлять інші, вищі сили, а не звичні гроші, та зав’язки… В те, що обов’язки, що регламентують її життя, зв’язуючи крила, то лише слова, умовність і їх можна в будь який момент розірвати, як павутиння і стати вільною…
- Лізо, якщо я захворію, винна будеш ти! - сміючись прокричала Катя, ледве перекриваючи шум дощу та грім.
- Не захворієш! – розсміялась Ліза безпечним сміхом, і Катя їй повірила, попри логіку і здоровий глузд. Бо, коли подруга так впевнено, не думаючи щось казала – то те можна було прирівнювати до 100% пророцтва. Але попри віру, за звичкою вимагала доказів.
- Чому ти так думаєш? Чоловікові моєму будеш потім розказувати, навіщо його жінку з ладу вивела!
- Я просто знаю. Та хіба ж я проти? Тільки чим це тобі допоможе?
- Нічим… А тебе, якщо ти помиляєшся, замучить совість!
- Та вона ж в мене і не ночувала!
- Ночувала-ночувала, не прикидайся. Я знаю, що попри твою іноді до жуті холодну логіку і заяви про поховану совість, з часів студентського моря, ти не така!
- Добре тобі, ти знаєш яка я. А от мені аби хто розказав. – розсміялась від напливу почуттів Ліза. Стихія що вирувала навколо них наче додавала їй сил, енергії. Наче, ті блискавки її саму заряджали. В цей момент вона справді була впевнена, що ні вона, ні Катя не захворіють. Неможливо причепитись якійсь застуді до людини, яка в такому піднесеному стані! Хай би що там не казали, але настрій то суттєва складова. А в неї зараз був такий настрій, що, не те що застуду, пандемію пташиного грипу могла зупинити одним поглядом!
- Ліза, ти б бачила зараз свої очі! В них так блискавки відображаються, наче там в тебе свої власні електричні розряди!
Ліза рвучко повернулась до подруги. Вона вже чула ці слова. Точно чула. Саме, ці. Колись дуже давно… Так давно, що майже забула про них…
Глава 4
Женя
2016
Женя не хотів їхати до готелю, і запевнивши друга, що більше дурниць не накоїть, пішов пішки (невеличка прогулянка на півміста, те що треба, щоб привести до ладу думки). Навігатор показував, що до пункту призначення близько двох годин - достатньо часу, щоб і в голові прояснилось і тіло стомилось.
Та він і не поспішав. Ноги просто несли, не звертаючи уваги на голову, що раз за разом намагалась аналізувати ситуацію, але знову і знову збивалась зі струнко-логічної системи. Яка там вже логіка, коли твориться якась чудасія? Женя прокручував в голові сьогоднішні події, відчуваючи себе так, наче його повернули у свідомість того хлопця, яким він був п'ятнадцять років тому. І тепер він, цілком сформований чоловік, веде себе як підліток, що не вміє ні вгамувати власну емоційність, ні сформулювати власні бажання. Думки кружляли в голові, як потривожений бджолиний рій, а очі відсторонено роздивлялись місцевість, якою він прямував.
Це була не стара, історична частина міста, а якісь чи то трущоби, чи то промислова зона. Забудова радянських часів не викликала жодних гарних емоцій, як і якісь покинуті виробничі склади, автобази. Сумні промислові території, залишки тотальної індустріалізації Радянського союзу, змінювались яскравою зеленню чагарників, та загородженими, незрозуміло чим, невеличкими присадибними ділянками, біля більш ніж скромних будинків приватного сектору. Це були навіть не паркани, а витвори авангардного мистецтва! Поєднання, шин, дерева, якихось металевих обрізків, натурального українського плетення з гілок та пластику, було просто неймовірне. Чоловік навіть не представляв, яка має бути уява у людини, яка такий паркан витворила та ще прикрасила зверху все це саморобними розмальованими пластиковими флягами у вигляді мухоморів, гномиків, білочок. Зрозуміло, що то все було зроблено більше від бідності, але - яка творча думка! Який талант дизайнера пропадає в комусь!