Далі, вздовж дороги, то тут, то там йшли парки, (Київ – напрочуд зелене місто) які справляли гарне враження, навіть, попри дуже сумнівну роботу місцевих садівників. В Лондоні парки були всі, як картинки: підстрижені кущи, століттями відшліфовані газони, дерева, що не те що росли, мабуть і гілки рівняли ледве чи не під лінійку. Там все було ретельно прибрано, охайно підстрижено та впорядковано і взагалі паркове мистецтво є саме мистецтвом – строгим і лаконічним. Навіть ті парки, що виглядали як дикі, насправді були охайно доглянуті просто підтримувались саме в такому «традиційному» стані. В Києві ж парки, особливо на околицях, в більшості своїй представляли собою дикі чагарники, що відрізнялись лише віком і буяли вільною зеленню, яка росла, як їй на думку спаде, і навіть приблизно не знала, що то за звір такий - садівник. Милували око смарагдові галявини, щедро вкриті жовто-гарячими кульбабами, яскраво блакитними квітами цикорію, ще якимись дрібними білими квіточками. Часом парки (а може, то не і не парки зовсім, а просто незабудовані ділянки землі?) підступали майже до дороги, а іноді і наступали на дорогу (просто проваливши підпірну стіну). Не рідко в повітрі плив ледве помітний димок, що супроводжувався спокусливим ароматом смаженого м’яса, а іноді, можна було і побачити людей, які смажили шашлики просто у зеленій зоні. Женю відверто дивувала таке відношення до природи і взагалі безкарна наявність відкритих багать посеред парку і міста - судячи з усього, кияни не були скуті забороною розпалювати багаття в лісопарковій зоні.
В одному місці, в парку, біля проїжджої частини, він помітив невеличку споруду, а підійшовши ближче, здивовано спостерігав, як люди набирають питну воду у пляшки з любовно облаштованого джерела прямо посеред міста. Він навіть спробував ту воду (чи то – отриманий від англійців авантюризм, чи то вплив – радянського виховання відзначився) – справді смачна. Не факт, що на 100% питна, але місцеві явно її використовують як питну.
Потім навігатор завів Женю в приватний сектор, повів якимись вузькими, розбитими вуличками, вкритими старою, мабуть ще за царів, викладеною, бруківкою. Вулиці петляли, то повзли вгору, то збігали донизу, наче навмисне знущаючись з самовпевненого іноземця. Адже дороги тут місцями були такі, що Женя порадів, що йде пішки, бо по таким - тільки на позашляховику їздити, причому, на серйозному позашляховику. Такому, для якого дорога взагалі не потрібна. А місцями, до ям чи ритвин на дорозі, взагалі без обладнання альпініста мабуть не варто і підступатись. Цікаво, як тут аборигени до домівок добираються?
Приватний сектор змінився багатоповерховими будинками і знову безликими коробками промислово-адміністративних будівель, трохи згодом почали з’являтись будинки дореволюційної забудови. Женя йшов, розглядаючи доволі побиті життям мости, переходи, скляно-бетонного гіганта поверхів на тридцять з претензійним надписом - ДТЕК, що якось недоречно «виріс» посеред вулиці з будівлями початку 20 сторіччя.
Поступово будівлі навколо змінювали вигляд на більш виразно-історичний, навіть новобудови вже були, більш-менш, пристойно «вписані» в архітектурний ансамбль, і чоловік зрозумів, що підходить ближче до історично-туристичного серця міста. А потім, навігатор взагалі несподівано вивів його до ботанічного саду імені Фоміна - розташованого в самому центрі! Женя навіть не одразу повірив розумному гаджету, адже протоптана наче козами стежка, через «гризаний» вхід у метелевому паркані, не дуже асоціювала, у звиклого до інших реалій чоловіка, з входом до доволі відомого історично-культурного обєкту… Але, звірившись кілька разів з картою, а потім і побачивши знайомі магноліі, про які йому всі вуха кілька днів тому прожужжав Андрій, – Женя муситв визнати – реалії України часом чудні.
Ботанічний сад імені Фоміна, то було одне із перших місць в центрі Києва, куди Андрій покликав (читай поволік майже на зашморгу, без жодного права на відмову) Женю на екскурсію. Агрономи, вони такі агрономи, найцікавішим за все – вважають рослини. Проте Андрій так не лише вважав, а і вмів зацікавлювати цим всіх, хто мав необережність опинитись поряд. Тож Женя, який сам мабуть взагалі б не зрозумів, що можна дивитись в досить невеличкому парку, прогуляв по ботанічному саду майже пять годин, слухаючи на диво цікаві розповіді про історію висадки тієї чи іншої рослини, варіації поширення цих рослин, та їх здібності до адаптування. Та Женя вже звиклий до талантів друга, а от місцеві жителі не дуже - тож під кінець імпровізованої єкскурсії навкруги них вже була чималенька юрба киян, які засипали питаннями аматора- гіда. Ще трохи і Андрія, як якусь рок-зірку, почали б просити роздавати автографи! А все через те, що його друг, в першу чергу перед поїздкою ретельно вивчив (якщо вже кудись їду, то маю отримати максимум корисної інформації) які є в Україні ботанічні сади, розплідники рослин чи більш-менш цікаві дендрологічні парки. Історичні об’єкти то таке, всюди є подібний «мотлох», а от шістсотрічний дуб Крістера, (загублений серед обшарпаниїх «хрущовок», на самій околиці міста) знаменитого діяча- агронома 19 сторіччя, що професійно займався вирощуванням та селекцією плодових дерев та декоративних рослин – то святе! І то дрібниці, що це вже не повноцінне дерево, як воно б напевне виглядало в Великобританії, а обгризаний (по іншому і не скажешь) стовбур з заледь живими кількома гілками. Андрій був всеодно у захваті, і розглядов його з таким інтересом, який не виявляв ані до собору Святої Софії, ані до Києво-Печерської Лаври, ані до статуї «Батьківщина-Мати». А вже скільки розпачу було у друга, коли вони побачили соромязливо огорожені кривим парканом залишки маєтку, того самого Крістера. Частково збережені стіни ще являли світу загальне розуміння минулої архутектурної форми будівлі, деінде навіть були помітні залишки вищуканого різного деревяного орнаменту, але зрозуміло було, що вказаний історичній об’єкт вже не жилець. На жаль Україна не цінувала власну історію, пам'ять про власних знаменитих діячів. Все приносилось в жертву сьогоденним вигодам корисливих ділків… А так шкода… Все минає, а нащадки навіть пам'ять не воліють зберігати, вважаючи, що то неважлива справа… Це «різало очі» Жені, який бачив, і вже звик до протилежної картини в Великобританії, де сучасні тенденції органічно поєднували з історичними реаліями. Де архіви велись ледь чи не від існування Стоунхеджа, а людиній, при здоровому глузді, навіть на думку не спаде цілеспрямовано доводити двохсотрічну будівлю до занепаду за для корисливих цілей. Англійці цінували власне минуле, вчились на ньому, ретельно збирали та створювали всі умови для консервації як доствіду, так і знань. Нащадки шукали (і знаходили!) відповіді на питання - чому ії предки чинили так чи інакше, чим керувались, якими були людьми. Минуле, воно є фундаментом сьогодення, але, на жаль, це далеко не всі і не завжди розуміють… Як і він сам. Він тікав від свого минулого, вважаючи його перегорнутою сторінкою, а воно раз за разом доводить помилковість такої поведінки… Минуле не просто було, воно є істотною складовою кожного. Як не може вежа стояти, ігноруючи зруйнований фундамент, так і людина не може жити далі, поки не дійде згоди з власним минулим.