Петляючи вже в сутінках по асфальтованим доріжкам, молодий чоловік з якоюсь особливо відчутною тугою проводив очима закохані юні пари, що проходили повз нього. Наче і не старий, і все в житті непогано складається… І жінки в його ліжку є регулярно… То чому ж так щемить та плаче серце за чимось безнадійно втраченим? Що в ньому пробудила та примара в блакитній сукні? Величезне бажання, зайди до найближчого бару та напитись до свинячого вереску, що чим далі там частіше накочувало, як морська хвиля, дивувало і гнітило Женю.
Вийшовши с ботанічного саду Женя пішов повільною ходою по бульвару Тараса Шевченка, поглядаючи на грізне небо і байдуже прикидаючи, потрапить він під дощ чи ні. Важкі темно-сині хмари неквапливо, поважно, грізно кружляли, наче великі боси збираються на нараду, де планують вчинити показного прочухана якомусь молодому самовпевненому керівнику середньої ланки. Женя посміхнувся про себе – давно він так не розглядав та не олюднював сили природи. З ним справді щось дивне коїться. Пішов пішки через все місто, через такі місцини, куди не те що іноземцю, навіть місцевому, мабуть, не варто ввечері гуляти, розглядає небо, людей, так наче вперше бачить… Потягло на філософію… І все через ті бірюзові очі. А ще кажуть не від жінок всі біди…
Вже біля готелю Женю, таки, настигла гроза, але він встиг заскочити в будівлю перш ніж злива, що ливонула як з відра, змогла його намочити. Вже доїдаючи замовлену вечерю готельного ресторану, під зацікавлені погляди симпатичної рудоволосої офіціантки, він почув виклик телефону. На дисплеї висвітилось – «білявка». Сумно посміхнувшись, Женя, відклав виделку та прийняв дзвінок.