- Женя…
Ліза 2001р
Світанкове прозоре світло робило подорож хлопця і дівчина вздовж моря якоюсь примарною. Все здавалось примарним, окрім теплих пальців, що тримали її руку і виведених з ладу, розхристаних власних почуттів. Майже весь час вони йшли мовчки, бо не було потреби розмовляти.
Ліза загадала, що якщо Женя проведе її до самого корпусу пансіонату, то він до неї ще повернеться. Прийде сам. Прийде, бо побачив в ній не лише тіло, а й душу. Душу, яка попри звички Лізи, штовхнула її в обійми незнайомого хлопця. Спочатку, щоб захистити. Так, спочатку їй просто дуже не сподобались погляди компанії місцевих хлопців, що вони кидали на хлопця, що її зацікавив. Ні не настільки щоб підходити, чи навіть «пускати бісики», просто була в поведінці незнайомця якась галантність, а у рухах танця якась сила… Танці, то взагалі окрема розмова. Ліза обожнювала на дискотеках спостерігати за тим хто і як танцює, оскільки в танці люди розкривались з того боку, який далеко не завжжи можна було побачити при звичному спілкуванні. І цей хлопець привернув її увагу саме танцем, і саме тому, вона відчула, що на його головою «збираються хмари». І вона вирішила втрутитись. Поставити на варту незнайомця власну вдачу. Нащо? Вона не знала. Просто їй здалось то буде правильно. Так і вийшло. Та загроза, що вона відчувала, оминула його, але… Але сама Ліза чомусь шалено захотіла краще зрозуміти, відчути цю людину, доторкнутись то того яскравого теплого світла, що відчувалось в незнайомцеві. Такого незвичного, такого рідного, такого життєво необхідного… Незвичний потяг, бажання були такими сильними, що перелякали її до сказу, настільки, що при першій ліпшій нагоді вона втекла. Втекла просто посеред розмови, скориставшись тим, що він відволікся.
Ліза вміла майстерно ховатись і «губитись» на рівному місці, за що її не рідко називали примарою. Вміння ховатись вона вже і тут застосовувала кілька разів, просто так вийшло. Наприклад, гуляючи по пляжу наодинці, сховалась від компанії місцевих хлопців, які явно «сіли їй на хвіст». Ні, хлопці нічого поганого скоріш за все не задумували, просто їх зацікавила самотня дівоча постать на безлюдному пляжі, поза межами, як території пансіонатів, баз відпочинку, так і власне населеного пункту. Але в плани Лізи не входило ні з ким знайомитись того моменту, в неї був якраз відлюдкувато- філософський настрій і вона бажала побути одна. Але ж не пояснювати це веселим хлопцям. Пояснення то довго і зайвий клопіт. От вона і, влучивши мить, коли вони на щось відволіклись, швидко гайнула в непримітну впадину в глині прикриту кущем полину. Як хлопці здивувались! Було дуже весело спостерігати шок, пошуки і цілковите спантеличення горе-слідопитів. Хлопці оббігали пів пляжу та глиняних схилів вглиб суші, але не подумали подивитись, практично під ноги. Обурене «що то за примара була?» викликало в неї лише веселу посмішку. Це ж тепер точно байки підуть гуляти пляжем. І вони звичайно пішли. Буквально наступного дня їм з Катею ввечері знайомі переповідали історію, що чули від інших знайомих, про привид дівчини, що гуляє околицями в хмарну погоду та розчиняється в повітрі просто на очах, якщо ти намагаєшся її наздогнати. Ліза ледве стримували сміх, слухаючи містичні подробиці вже кимось вигаданої історії нещасного кохання та опис неземної краси дівчини. До чого ж багата уява у людей!
Насправді знайди її було не дуже важко, лише трохи більше уваги на непримітні деталі, але саме цього завжди більшості і бракує. Як з’ясувала, ще колись давно, емпіричним шляхом дівчина, найменше привертає уваги те, що на очах. Що поробиш, були часи коли їй необхідно було цього навчитись, просто за для виживання. І вона навчилась. Навчилась швидко орієнтуватись на незнайомій місцевості і аналізувати її на можливі загрози, схованки, небезпечні ділянки. Дитині, яку жорстоко цькувала зграя підлітків, довелось багато чого навчитись.
Перші класи свого навчання в школі, вона ходила через ліс до сусіднього села. Дорогою в чотири кілометри. Якось так склалось, що її незлюбила дівчина, старша за неї на кілька років. І не лише незлюбила, а почала на неї нацьковувати юрбу хлопців, якою верховодив її брат. А діти жорстокі, вони не знають жалю, особливо коли за рахунок слабшого можуть самоствердитись. Ліза була замала дати здачі, їй нікому було скаржитись – матері було не до неї, батька вона взагалі майже не бачила. Можливо, дівчина б так і ходила з синцями, поки її б одного разу не забили до смерті (бо де ж ті гальма, коли хижаки відчувають смак крові?), якби не щасливий випадок. Якось почувши за спиною знайоме «О, зайченя! Ату її!» - вона прожогом кинулась бігти і потягнувши ногу, впала у невеличку піщану заглибину, прикриту лише гілками напрочуд високого цмину. Тікати змоги не було, і вона просто зіщулилась намагаючись злитись з піском, щезнути для всіх. І в неї вийшло. Світла курточка, запорошене волосся та непримітна впадина її врятували. Переслідувачі її не знайшли.