- Добре. - Він взяв її за руку, елементарно побоюючись, що якщо відпустити – то зникне. Подумки посміявся з себе і натрапив поглядом на гілку каштану. Так… За мить до зустрічі він там щось обіцяв цьому місту. Лише за мить… Але ж… Ех…Обіцяв - потрібно виконувати, хоч якою дурною і чудною виглядає та обіцянка. Зупинивши рушившу було Лізу, Женя опустився перед нею на коліна.
- Вибач мені…
- За що? – Вона з щирим подивом і якимось новим виразом обличчя дивилась на нього.
- За все…
- Я не певна, що тобі є за що просити вибачення.- задумливо відповіла вона. Зовсім не певна.
- Є. Ти знаєш це краща за мене. І поки не вибачиш, я не встану. - вперто мотнув головою чоловік. - Я пообіцяв попросити в тебе вибачення, як тільки зустріну.
- Кому пообіцяв?
- Цьому місту. Києву… – він розумів, як по дурному то звучить, але… Чомусь здавалось, що вона зрозуміє. І Ліза, помовчавши кілька миттєвостей, підтвердила його сподівання.
- Добре. Ти вибачений. – промовила вона, і піднявши очі, чоловік побачив, як вона переводить погляд на каштан у нього за спиною, а на її губах розквітає така знайома загадкова усмішка, від якої обличчя, вона сама, наче засвітилась як сонечко. – Київ гарне місто, але ще ніколи я не думала, що він настільки піклується долею своїх мешканців, - додала вона, потягнувши його за руку і змушуючи встати.
- Ще й як піклується. - пробурмотів Женя. – Та чи тільки Київ…
Зайшовши до приміщення невеликого кафе Женя замовив Лізі глінтвейн, а собі кави. Заказ принесли напрочуд швидко і Ліза, потихеньку потягуючи свій напій, цікаво роздивлялась свого супутника і під цим поглядом він знову відчув себе так, наче його рентгеном просвічують. Наскрізь.
- Знаєш, я думала, що забула тебе.
- Я теж. Допоки на вулиці тебе сьогодні не побачив… А ти мене навіть не пізнала.
- Не впізнала. Я не дуже пам’ятала твою зовнішність. Тільки душу…
- Це як?
- Не знаю. Важко пояснити… В пам’яті спливають якісь дрібниці, але не суттєві. Я поряд з тобою відчувала, а не бачила світ, і саме так ти мені й запам’ятався – як людина до внутрішнього світла, душі якої я торкнулась.
- О, ні, ти її не торкнулась, ти її безсоромно забрала, забувши мене попередити, що наївні дівчиська -- це найнебезпечніше явище в житті. - розсміявся невесело Женя.
-Натякаєш, що мені потрібно вибачатись?
-Ні. Якби не ти, все було б не так. А тоді… Тоді мені, мабуть, так і треба було. Хлопчиську, що вважав себе мудрим, дорослим, таким, що знає життя, жінок. Впевненого на всі сто, що кохання не існує в природі… -Чоловік мрійливо повів очами, згадуючи власну юність - Ти знаєш, що в мене і досі вдома зберігається той твій лист, написаний на криво відірваному клаптику роздруківки якогось закону?
- Та невже?
- Угу. Його знайшли мої друзі (ти ж написала, що то для мене) і передали. Дуже веселились, що дівчата мені вже почали писати любовні записки. Питали, яку школярку я звабив і чи не боюсь кримінального переслідування.
- Мда, дурна була ідея писати того листа,- посміхнулась ніяково Ліза.
- Не сказав би. Незвична, так. А ще, доволі змістовна. Знаєш, зміст цієї записки був такий дивний, що ніхто нічого до пуття не зрозумів. Я і сам його зрозумів далеку не зразу. Мабуть, частину лише рік чи два потому, коли точно впевнився, що більше тебе там не зустріну.
- То ти приїжджав туди ще не раз?
- Так.
- Навіщо?
- Здогадайся.
- Але ж я не була тобі потрібна!
- Угу, саме це я сам собі довго розповідав. Майже успішно. Виявляється, є мінуси, коли розум настільки гарно керує, що ти можеш сам себе переконати в чомусь раціональними доводами, попри явну нераціональність ситуації. А потім, коли всі запобіжники згоріли, тебе криє так, що мама не горюй…
- Дурня якась. Ми ж зустрічались наступного року! І ти тоді на мене так зачудовано дивився, ледве згадувавши хто я така… Та, мабуть, ім’я так і не згадав би, якби я за тебе речення не продовжила – розсміялась, хоч і не дуже весело, Ліза.
- Та все зовсім не так було!
Женя
2002р
Знову літо і знову узбережжя азовського моря. Цього разу він поїхав лише з Андрієм, попри те, що друзі підбивали поїхати до Криму, попри те, що фінансові можливості були набагато кращі, попри істерику здорового глузду від нерозуміння власних мотивів. Ні, він не збирався нікого шукати. Він не збирався дізнаватись, чи знайшло собі хлопця те наївне дівчисько. Думати про те, що вона може нарватись-таки на когось гіршого за нього, він теж не хотів. Та і не вірив, що хтось може спричинити їй шкоду. Не могли. Він навіть розумів того маніяка, якого вона стрітила. Розумів, чому він передумав нападати на дівчину. Та коли дивишся їй в очі, сама думка вчинити цьому диву шкоду вивітрюється з голови! З нею можна робити лиш те, що вона сама дозволить… Лише те… А от кому і що вона може дозволити, то вже питання, до якого він не хотів навіть підходити. За рік же могло бути стільки претендентів… Не сліпі ж навколо неї і не в безлюдній пустелі вона живе. На жаль…