- Да? – Женя з подивом подивився на воду. Думки здивовано (ау, господар, там таке дівча, а ти тут про море?) попрямували в незвичному напрямку. Він не бачив. Якось вночі купатись він не подумав. Свіжо, темно, нічорта не видно, а якщо йти купатись з дівчатами то ще й нічого цікавого не побачиш, добре якщо саму дівчину не загубиш. Яскраво освітленої набережної (як власне взагалі облаштованої набережної) тут не було, був лише необлаштований піщаний пляж, до котрого де-не де діставало освітлення від якоїсь кафешки чи дискотеки. Та і дівчата, що з ними він вечори проводив, не поспішали до моря, швидше вже до хлопців та винця.
- Тут! Де ж ще!
- Цікаво було б подивитись.- Перед очима хлопця швиденько з’явилась картина, як це дивне дівча роздягається і заходить у воду що світиться і поступово розчиняється в світлі… Він здивовано помотав головою. Так, вже і глюки пішли (мозок таки вивернувся та скомбінував дивні запроси господаря в звичному напряму), а наче надмірна уява ніколи не була його проблемою. – Я чомусь думав що таке явище притаманне лише тропічним морям та більш південним широтам…
- Не тільки! В нас теж є така краса. Ти стільки втратив! - дівча, танцюючою ходою пішло по піску до кромки води. – Ой дивись, трохи ще лишилось! Хоча це світіння інше…- вона зупинилась в полосі прибою і зацікавлено задивилась під ноги. Женя підійшов ближче. Справді, там де хвиля залишала тонкий візерунок, на піску поблискували різнокольорові вогники. Вони то з’являлись то зникали, як якесь містично-магічне марево.
- Що це?
- Не знаю точно. Це вже не планктон, це здається якісь дрібні морські організми і маленькі медузи. – дівчина присіла і підняла один з вогників, що маленькою радугою померехтів у неї в руках.
- Хм.
- Морські вогники… - вона, розмахнувшись, закинула свою здобич у море, але її рука продовжувала світитись. Женя майже мимоволі доторкнувся до пальців дівчини і знову відчув те дивне тепло, а ще помітив, як і на його пальцях залишилися частини світла.
- Це ж треба…- він розглядав власні пальці і мерехтіння вздовж прибою. Вперше за час відпочинку йому було просто цікаво.
- Як ти міг пропустити таке видовище?...- Дівчина щиро дивувалась.
- Не знаю. Якось так вийшло… Гарно…
- Так, дуже красиво.- Ліза вже йшла вперед, роздивляючись море, а потім, піднявши голову, подивилась на зірки.- А ще дивись, як сьогодні зорі відображаються в воді. Он Кассіопею можна прямо в морі знайти!
-Ти знаєш сузір’я?- здивувався Женя. Більшість знайомих його дівчат щось чула про Велику ведмедицю чи полярну зірку, про сузір’я Персея чи Геракла (а хто про них не читав?), але вже знайти її на небі не змогли б. І це інтелігенція північної столиці.
- Так. Вони ж такі гарні! На них же можна годинами дивитись!
- Дивитись і знати різні речі.
- Якщо довго дивитись, то виникає бажання пізнати. – знизала плечима дівчина. – Я розглядала небо, потім звіряла з картою зіркового неба. Це ж просто.
- І які сузір’я ти знаєш?- запитав Женя, дивуючись ситуації. «Дивись, які зірки» не рідко працювало в нього як фраза з якої починався доступ до тіла чергової дівчини, але щоб дівчина йому про зірки розповідала…
- Небагато. Он Кассіопея, он Велика ведмедиця, он Персей, бачиш таке, на лапку схоже. От цікаво, яка ж то має бути уява щоб там людину побачити? А он там сузір’я Лебедя. – Ліза закинувши голову вказувала на зірки, а Женя мрійливо мружився від доторку довгого шовковистого волосся, яким вітер граючись пестив його обличчя. - А от Малу Ведмедицю і Полярну зірку я далеко не завжди знаходжу. Вони наче ховаються від мене, хоча в усіх книжках написано, що їх шукати легше за все! А ще дуже яскраве сузір’я Оріона, Лева, Великий пес – але ті взимку видно краще, або аж під ранок.
- Ти дивна…- Женя обережно взяв дівчину за руку і вона миттєво замовкла уважно подивившись на нього. В хлопця перехопило подих від того погляду – наче всі сузір’я, всі зірки, що вона тільки но назвала і просто побачила на небі, зараз були в тих великих довірливих очах. Він вперше бачив щоб в когось так сяяли очі…
- Можливо…
- Хочеш я покажу тобі де я живу…
- Так…
Вони йшли пляжем поміж відпочиваючої молоді, минаючи компанії, що сиділи просто на піску з вином, гітарою, піснями, пари, що без зайвої сором’язливості кохались просто на пляжі, компанії, що веселились чи просто гомоніли… Все, що вони проходили, майже не відбивалось в пам’яті Жені. Він сам не знав, яким дивом знаходив шлях до подвір’я, де вони з друзями зняли кімнату, бо майже втратив зв'язок з реальністю. Хлопець хотів і боявся відпустити руку дивної дівчини. Дотик до неї його наче пік, і одночасно зігрівав, наче через нього пропустили струм мінімум в 360 вольт. Вперше було з ним таке за 23 роки. А дівчина просто мовчки йшла, на диво покірна и тиха. І йому здавалось, що він веде за руку не людину, а якусь незбагненну дику силу, яка цілком і не усвідомлює себе, але уважно вивчає його, придивляється, і одночасно живить його. В голову лізли думки про Орфея з міфів, що виводив так за руку з пекла свою кохану. Але герой легенд так і не зміг довести кохану додому… Женя відігнав від себе сумну аналогію. Але дивні відчуття нікуди не поділись. Мабуть так почуває себе людина, що довго мучилась спрагою і нарешті дістала змогу напитися чистої прохолодної води. Та тільки чи вода це? А якщо вода, то якась вогняна. Бо на смак і дотик чиста як сльоза, а відчуття таке, що він п’яніє просто на очах.