«Бон», — сказав Дєд, вказуючи на чоловіка, який сидів на сходах невеличкого будиночка. До цього ми взагалі майже не бачили людей. Чи ми вже тут були? Чи ми вже зверталися до нього з безуспішними запитаннями? Дєд спинив машину. «Йди давай». — «А ти не підеш?» — спитав я. «Йди!» Оскільки я не знайшов шо сказати, то сказав «о'кей», і оскільки не знав, шо ше робити, то вистрибнув з машини. «І ти виходь», — сказав я героєві. Але відповіді не почув.
«Та виходь», — сказав я і розвернувся до задньої дверки. Герой мирно дрихнув, як і Семмі Дейвіс Молодший-Молодший біля нього. У моєму мозку виникла ідея, шо будити нікого з них не треба. Тоді я взяв із собою копію фото Августини й обережно, шоб не розбудити сплячих, зачинив дверцята машини.
Будиночок був складений з ялинових брусів, але вже валився сам собою. З чотирьох вікон одне було розбите. Коли я підійшов ближче, то зрозумів, шо на сходах сидить жінка. Вона була дуже стара й лущила кукурудзу. Біля неї довкола лежав розкиданий одяг. Я розумів, шо він сохне, але він був так дивно порозкиданий, шо здавалося, шо в нього загорнуті невидимі мертві тіла. Я припустив, шо в будиночку, напевне, живе багато людей, оскільки довкола старої лежав чистий чоловічий, жіночий і дитячий одяг, і навіть одяг для грудних дітей. «Спокійно, — сказав я, коли був ше досить далеко, а сказав я так, шоб не перелякати її, — у мене є до вас запитання». На жінці були біла спідниця й білий халат, але вони були брудними й зовсім у плямах. З чого я припустив, шо жінка бідна. Всі мешканці малих міст були бідними, але ця була бідна по-особливому. Це було зрозуміло і за її згорбленістю, і за тим, якою убогою була вся її власність. Це, мабуть, дуже невигідно, думав я, утримувати стільки людей, скільки вона утримує в цьому будиночку. А ше я вирішив, шо коли я розбагатію в Америці, то надішлю цій жінці трохи валюти.
Коли я почав наближатися, вона усміхнулася мені, і я побачив, шо у неї нема жодного зуба, її волосся було зовсім білим, шкіра — вся у бурих крапочках, а очі — блакитні. Від жінки у ній залишилося дуже мало, і ше я помітив, шо вона дуже тендітна, здавалося, шо її можна раз-сипати одним порухом пальця. Коли я підходив, то почув, як вона бубонить. (Це ж називається бубоніти, так?) «Спокійно, — знову сказав я, — набридати не буду». — «А хіба може щось докучати в такий гарний день?» — «Так, він справді гарний». — «Так», — сказала вона. — А ти звідки?» — спитала жінка. Це мене знітило. Я трохи подумав і вирішив сказати правду: «Одеса». Вона поклала один качан кукурудзи і взяла другий. «Ніколи не була в Одесі», — сказала жінка, відкинула волосся, яке спадало їй на чоло, і заклала його за вухо. Тільки в цей момент я усвідомив, шо волосся в неї такої ж довжини, як і вона сама. «Вам би треба було туда поїхати», — сказав я. «Так, звичайно. Звичайно, я маю туди поїхати. Є ще багато чого, що я повинна зробити». — «І є ше багато чого, шо вам робити не треба», — я хотів, шоб вона заспокоїлася, і мені це вдалося. Вона розсміялася: «Та ти добрий хлопець». — «А ви чули коли-небудь про таке місто Трохимбрід? — запитав я. — Мені сказали, шо десь тут можна про нього дізнатися». Вона поклала качан на коліна і витріщилася на мене. «Не хочу вам набридати, — знову почав я, — тільки скажіть, чи ви не чули коли-небудь про Трохимбрід?» — «Ні», — сказала вона і знову взялася до своїх качанів. «А про місто Соф'ювку ви теж не чули?» — «І про це не чула». — «Вибачте, шо забрав у вас час, — сказав я, — гарного вам дня». Вона подарувала мені сумну усмішку, подібну до того випадку, коли мураха в кільці Янкеля сховав голову між лапок — я ж розумію, шо це символ, але символ чого, так і не догнав.
Я почув, шо вона знову почала бубоніти, і повернувся, шоби піти геть. Шо ж я скажу герою, якшо він уже не спить? А шо я скажу Дєду? Скільки ми ше зможемо протриматися, поки прийде час здаватися? Я відчував, шо увесь тягар відповідальності лягає на мене. Як і з Ба-тьою, можна собі багато раз сказати «не болить», а потім воно заболить ше більше, ніж мало би боліти. Тебе несподівано охоплює відчуття, шо ти чуєш біль, шо я впевнений ше гірше, ніж відчуття болю саме по собі. Брехня похитувалася переді мною в повітрі, як якісь фрукти. Шо ж зірвати для героя? А шо подарувати Дєду? А шо собі лишити? А шо для Ігорчика? А потім я пригадав, шо я ж прихопив із собою фото Августини, і хоча я не знав тоді, шо на мене найшло, але я зрозумів, шо я мушу це зробити, і я повернувся і показав фото жінці.
«Ви бачили когось із цієї фотокартки?» Вона дивилася на фото якийсь час, а потім сказала: «Ні».
Не знаю нашо, але я знову спитав: «Ви бачили когось із цієї фотокартки?» «Ні», — знову відповіла вона, тільки її друге «ні» звучало не як повторюване папугою, а це було зовсім інше «ні».
«Ви бачили когось із цього фото?» — допитувався я і підніс фото дуже близько до її очей, як це робив Дєд.
«Ні», — сказала вона знову, але вже якимось третім «ні».
Я передав фото в її руки. «Ви бачили когось із цієї фотографії?» «Ні», — знову сказала вона, але я почув у її відповіді наполегливість. Домагайся. Запитай мене ще раз. І я запитав.
«Ви бачили когось із цієї фотографії?» Вона втерла великими пальцями на руці своє обличчя, ніби бажала його витерти: «Ні». «Ви бачили когось із цієї фотокартки?» «Ні», — сказала вона й поклала фото собі на коліна.
«Ви бачили когогось із цієї фотокартки?» — допитувався я.
«Ні», — сказала вона, все ще вивчаючи фото, але тільки краєчком ока.
«Ви бачили когось із цієї фотокартки?»
«Ні», — вона знову взялася бубоніти, але вже голосніше.
«Ви бачили когось із цієї фотокартки?»
«Ні», — сказала вона, і я побачив, як сльоза впала на її халат. Ця сльоза теж засохне й перетвориться на маленьку плямку.
«Ви бачили когось із цієї фотокартки?» — допитувався я, усвідомлюючи, шо роблю жорстоко. Я відчував себе жахливою людиною, але водночас розумів, шо все роблю правильно.