А потім я почув: «Саша!» Я перестав бігти. «Саша, це ти?»
Я повернувся. Дєд волочився за мною, тримаючи руку біля свого шлунка. Я бачив, як його грудина піднімається дивовижними зітханнями. «Я шукав тебе», — сказав він. Я не міг догнати, звідки він знав, шо мене треба шукати на пляжі. Як я вже тебе інформував, ніхто ж не знає, шо я хожу ночами на пляж. «Я тут», — сказав я, хоча розумів, шо звучить це по-ідіотськи. Але шо я ше міг сказати? Він підійшов, спинився і сказав: «Маю до тебе одне питання».
Це був перший випадок, який я пам'ятаю, шо Дєд звернувся до мене напряму, не кажучи про шось третє. Тобто, він не згадував ні про Батю, ні про героя, ні про свою сучку, ні про телевізор, ні про їдло. «А шо таке?» — спитав я, бо передбачав, шо він сам питання задасть не скоро.
«Я би хотів тебе про шось попросити, але ти мусиш сообразити, шо я тільки прошу тебе позичити мені одну штуку, і ше ти маєш сообразити, шо можеш мені відказати, і шо я за це на тебе не обіжуся і не буду сердитися». «І шо ж це за штука?» — я абсолютно не міг собі уявити, шо я таке маю, чого би Дєду було треба. Я взагалі не міг собі уявити, які в Дєда можуть бути потреби.
«Я би хотів, шоб ти позичив мені трохи валюти», — сказав він. Чесно кажучи, мені зразу стало дуже соромно. Це ж треба було, шоб він пропахав усе життя, а тепер просив у свого внука гроші. «Я дам», — сказав я. А дальше я не сказав ні слова і це моє «я дам» мало замінити всі ті слова, які я би міг сказати Дєдові, «я дам» означало всі питання, які я міг спитати в Дєда, і всі його відповіді, і всі мої відповіді на його відповіді. Але замінити все це було неможливо. «А нашо тобі?» — спитав я.
«Шо нашо?»
«Ну нашо тобі моя валюта?»
«Бо мені не хватає».
«Не хватає на шо? Нашо тобі гроші?»
Він повернувся обличчям до води і замовк. Чи це і була його відповідь? Далі він помалу намалював носком коло на піску.
«Я впевнений, шо її можна знайти, — сказав нарешті він, — це забере чотири дні, ну, може, п'ять, не більше тижня. Ми підійшли так близько».
Тоді я знову сказав «я дам», і він знову промовчав. Мені треба було тоді сообразити, шо Дєд набагато старший за мене, а значить, набагато розумніший, а навіть якшо це не так, то все ж таки заслужив, шоб я не турбував його питаннями. Але замість того я сказав: «Не, ми не були близько».
«Були, — сказав він, — точно були».
«Та ну, ні за яких п'ять днів ми б її не знайшли. На це пішло би днів п'ятдесят».
«Я просто мушу це зробити».
«Чого, мусиш?»
«Ти не поймеш».
«Але я хочу поняти. Я пойму».
«Ні, ти не зможеш».
«Це через Гершля?»
Він знов намалював ногою коло.
«Ну, тоді візьми мене з собою», — сказав я, хоча зовсім не планував цього говорити.
«Нє», — сказав він.
Мені знову захотілося попросити його «візьми мене з собою», але я знав, шо він знову скаже «нє», і шо я не зможу чути це шоб не заплакати, і шо я не хочу плакати перед Дєдом.
«Ти не спіши з рішенням, — сказав Дєд, — я не думав, шо ти рішиш так скоро. Я взагалі думав, шо ти мені відмовиш».
«А чого це ти думав, що я тобі відмовлю?»
«Бо ти не розумієш, шо твориться».
«Все я розумію».
«Нє, нічого не розумієш».
«Але ж цілком можливо, шо я погоджуся».
«Я би дав тобі за це шо-небудь з того, шов мене є, і ця річ була би в тебе доти, поки я не верну тобі гроші — а до цього не довго».
«Візьми мене з собою», — знову сказав я, хоча й не думав, шо скажу — само вирвалося з рота, як ті речі, шо повипадали з Трохимового воза.
«Нє», — сказав він.
«Ну, будь ласка, — попросив я, — зі мною ж буде легше. Я можу багато чим помогти».
«Мені треба знайти її самому», — сказав він, і в той момент я подумав, шо як я дам йому гроші і він поїде, то я вже свого Дєда більше не побачу.
«Ну то хоч Ігорчика візьми».
«Нє, — сказав він, — тільки сам». Мовчанка. А потім: «І Баті не говори».
«Ну, ясно», — сказав я, бо й не збирався оповіщати про це Батю.
«Це має бути наша тайна».
Оця остання річ, яку він сказав, найсильніше Опечаталася в моєму мозку. До мене це не доходило, аж поки він не сказав — це справжня тайни. Між нами є шось, про шо знаємо тільки ми двоє і більше ніхто на цілому світі не знає і знати не зможе. Це тайна нас двох разом, а не двох окремо.
Тоді я оголосив йому, шо з відповіддю не затримаю.
Але я не знаю, Джонатан, шо робити, і я би хотів, шоб ти мені підказав, як поступити правильно. Я знаю, шо правильна відповідь зовсім не обов'язково має бути. Може бути дві правильних відповіді, а може, їх і нема зовсім? Мені цікаво, шо ти скажеш. Обіцяю звернути увагу на твою думку. Але не обіцяю, шо коїтиму гармоні ІІпо до неї, бо є речі, про які ти не можеш знати. (Ну і, ясно, я прийму рішення ше до того, як ти отримаєш цей лист. Наша комунікація завжди Іхнірвана в часі.)