«Розкажи мені більше», — сказав я.
«Більше?»
«Про Гершля».
«Він ніби був членом нашої сім'ї».
«Розкажи шо сталося? Шо з ним сталося?»
«З ним? З ним і зі мною. Зрозумій, це зі всіма сталося. Те, шо я не був євреєм, не означає, шо все те не сталося зі мною».
«Шо все те?»
«Тоді довелося вибирати, сподіватися, шо вибираєш менше з двох зол».
«Тоді довелося вибирати, — сказав я Джонатану, — сподіватися, що вибираєш менше з двох зол».
«І я обрав».
«І він обрав».
«Що він обрав?»
«Шо ти обрав?»
«Коли вони увійшли в наше місто…»
«У Колки?»
«Так, але йому не кажи — нема резону йому це казати».
«Ми можемо виїхати вранці».
«Ні».
«Можливо, так би було краще».
«Та нє, — сказав він, — моїх привидів там нема».
(А до тебе приходять привиди?)
(Ну, ясна річ, приходять.)
(І як вони з'являються?)
(Вони живуть на внутрішній стороні моїх повік.)
(Там само живуть і мої привиди.)
(То й до тебе приходять привиди?)
(Ну, ясна річ, приходять.)
(Але ти ж іше малий.)
(Я вже не малий.)
(Але ж ти ше навіть не любив.)
(Це ж мої привиди, це проміжки між закоханостями.)
«Ти би міг нам все це розказати, — почав я, — ти би міг відвезти нас туди, де сам колись жив, і де жила його баба».
«Нема потреби, — відповів він, — ці люди для мене нічого не значать».
А ще він думав про всіх тих удовиць, яких мав за останні сім років: про Ґолду Р. та прикриті дзеркала в її домі, про кров Лісти П., призначену не для нього. Думав про всіх своїх незайманок, котрі в сумі так нічого йому й не дали. Намагаючись розслабити нервово-напружене незаймане тіло своєї дружини на шлюбному ложі, думав про Брід, котра дослідила 613 видів смутку, про Янкеля з його ганебною рахівницею. Пояснюючи Зосі про те, що болітиме лише в цей перший раз, думав про Зосю, котру ледве чи знав, про її сестру, яка пообіцяла, що їх сьогоднішня пошлюбна пригода буде далеко не останньою. Думав про Трохимову легенду, і де може зараз бути його тіло, і звідки він узагалі взявся! Думав про Трохимів віз: крутяться у вирі змії білих стрічок, подерта вельветова рукавичка з розпростертими пальцями, монарша резолюція: «Волею, даною мені…»
А далі сталося щось надзвичайне. Будинок здригнувся з такою силою, що всі клопоти минулого дня видалися не більш як відрижкою малого дитинчати БУБУУМ! — поки що далеко. Далі ближче: БУ-БУУМ! БУ-БУУМ! Крізь щілини між дошками дверей, сповнюючи кімнату теплом і сяйвом вибухів німецьких бомб, котрі рвалися на найближчих пагорбах, полилося світло: БУ-БУУМ! Зося завила від жаху — від страху перед фізичним коханням, перед війною, емоціями любові та смерті — але мій дід, він сповнився коїтальною енергією великої сили, його прорвало — БУ-БУУУУУУУУУУУУУМ! БУ-БУУ-БУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУМ! БУ-БУ-БУ-БУ-БУ-БУ-БУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУМ! — і коли він зірвався з тверді людської цивілізованості, коли полетів у прірву безлад'юльтерного тваринного екстазу, коли зміг всього за кілька секунд підбити підсумок більш як 2700 непослідовних статевих актів, і наводнив Зосю тим, що стримувати більше не міг, і послав у всесвіт таку кількість сексуальної енергії, що якби її можна було перехопити і сконденсувати, замість того, щоби вона розвіялася геть, то німаки б не мали жодного шансу, він тоді лежав і думав, чому б одній з бомб не впасти зараз на їхнє шлюбне ложе, якраз поміж тремтливим тілом його жінки та його власним, і не покінчити з усім цим Трохимбродом. Проте коли він урешті вдарився об скелясте дно ущелини, коли через сім секунд бомбардування припинилося, а його голова схилилася на подушку, мокру від Зосиних сліз та вогку від його сімені, він зрозумів, що не помер, а закохався.
Тонкощі пам'яті, 1941
Так само, як перший оргазм мого діда не був призначений для Зосі, так і німецькі бомби мали знищити не Трохимбрід, а якийсь безіменний рубіж на пагорбах під Ровно. Сам штетль зазнав прямої атаки нацистів не раніш як за дев'ять місяців — на самий Трохимів день. Проте, вже того першого дня води Броду билися в берег з таким шалом, начебто війна вже увійшла в них, вітер резонував у такт з вибуховою хвилею, а населення містечка тремтіло так, ніби розбомблені рубежі були витатуйовані на їхніх тілах. Від того часу — від 21:28 увечері 18 червня 1941 — все на світі пішло по-іншому.
Віспи з Ардишту повернули свої цигарки всередину ротів, ховаючи вогники, щоби їх не могли вистежити з повітря.
Цигани у своєму таборі позбивали всі намети, розібрали свої солом'яні будиночки й жили тепер на голій землі, немов який людський мох.