Нарешті я переконав героя і він дав власнику документи. Він ховав їх у спеціальній штуці собі на поясі. Пізніше він сказав, шо ця штуковина називається сідалищна сумка і шо в Америці ці сідалищниці вже не модні, а взяв він її тільки тому, шо його путівник пише, що це треба мати, шоб документи були ближче до тіла. Я був впевнений на сто відсотків, шо господар готелю обрахував героя за спеціальним тарифом для іноземців. Я не просвіщав героя у цій проблемі, бо знав, шо він буде допитуватися, доки з нього не здеруть у чотири рази більше, а не удвічі, або нам узагалі доведеться спати в машині, як до того пристрастився мій Дєд.
Коли ми повернулися до машини, Семмі Дейвіс Молодший-Молодший гриз свій хвіст на задньому сидінні, а Дєд знову дрихнув. «Дєд, — сказав я, смикаючи його за руку, — ми маємо номер». Мені довелося трохи поморочитися, шоб розбудити його. Коли він розплющив очі, то не розумів, де він є. «Анна?» — спитав Дєд. «Нє-а, Дєд, — сказав я, — то я, Саша». Він знітився і сховав від мене своє обличчя. «Ми маємо номер», — повторив я. «З ним все нормально?» — спитав герой. «Та, він просто змучений». — «А до завтра йому стане краще?» — «Та мови нема!» — Хоча, правду сказати, Дєд не був схожий на себе. А може, якраз і був. Я не міг точно сказати, яким Дєд був у нормальній формі. Я пам'ятаю один жарт, який мені розповідав Батя. Коли я був ше малим пацаном, то Дєд говорив, шо я — це комбінація Баті, Мами, Брежнєва і себе самого. Я постійно думав, шо це прикольна історія, аж до цього моменту, коли в Луцьку ми зупинилися перед готелем.
Я сказав герою, шо ліпше сумок у машині не залишати. В Україні у людей є така погана звичка брати речі без дозволу. Я читав, шо Нью-Йорк — це дуже небезпечне місто, але думаю, шо в Україні небезпечніше. Якшо хочете знати, хто вас береже від людей, які беруть речі без дозволу, то це, звичайно, поліція. А якщо хочете знати, хто вас захищає від поліції, то це якраз люди, які беруть усе без дозволу. І дуже часто — це одні й ті самі люди.
«Давайте поїмо», — сказав Дєд, порпаючись десь у районі руля. «Ви голодні?» — спитав я героя, який знову став сексуальним об'єктом для Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. «Заберіть її від мене!» — просив він. «Ви голодні?» — «Будь ласка!» — наполягав він. Я покликав псину, а коли вона не послухалася, то я ляпнув її по морді. Тоді вона кинулася на свою частину заднього сидіння, бо розуміла, шо по-дурному поводилася, і почала скавуліти. Чи було мені її жаль? «Я просто помираю від голоду», — сказав герой, відриваючи голову від колін. «Ш-шо?» — «Так, я голодний». — «Ага, значить ви голодні». — «Так». — «Супер. Наш шофер…» — «Ви можете називати його своїм дідом, це мене не зачіпає». — «Хто вас щипає?» — «Не зачіпає. Я сказав — не зачіпає». — «Що значить зачіпати?» — «Ну, іритувати». — «Шо таке іритувати?» — «Дратувати, засмучувати». — «А… так… засмучувати, я розумію». — «Тобто, я хотів сказати, що ви можете називати його своїм дідом». Ми дуже захопилися розмовою. Коли я повернув голову до Дєда, то побачив, шо він знову кинувся вивчати фото Августини. Між ним і фотокарткою відчувалася така туга, шо мене в цьому світі шось більше за це вже не могло налякати. «Зараз будемо їсти», — сказав я. «Нормально», — відповів Дєд, який в цей момент тримав фото дуже близько до обличчя. Псина наполегливо скавуліла». Я б хотів тільки зауважити…» — почав герой. — «Ш-шо?» — «Вам варто дізнатися…» — «Так?» — «Я… як би це сказати?…» — «Ш-шо?» — «Я…» — «Ви дуже голодні, так?» — «Я вегетаріанець». — «Я не розумію!»
«Я не їм м'яса». — «А чого так?» — «Просто не їм». — «Як можна не їсти м'яса?!» — «Ну, просто не їм». — «Він м'яса не їсть», — сповістив я Дєду. «А певно, шо їсть», — відповів Дєд. «Та будете ви їсти м'ясо», — обернувся я до героя. «Ні, не буду!» — «Ну, а чого?» — знову спитав я його. «Зрозумійте, я просто його не їм. Ніякого м'яса». — «Шо і свинину не?» — «Ні». — «Ніякого м'яса?» — «Ні». — «А біфштекс?» — «У жодному разі». — «А курку?» — «Ні». — «Так, може, яловичину?» — «О, Боже! Ні! Ніякої телятини!» — «Так кобасу чи сардельку?» — «Ні, ковбасу також ні». Я переказав усе це Дєду, і він глянув на мене тривожно. «З ним шось не так?» — поцікавився Дєд. «Шо з вами не так?» — спитав я в героя. «Нічого. Просто я так звик», — відповів той. «А може, гамбургер?» — «Ні». — «А язик?» — «Шо він там сказав, шо з ним сталося?» — встряв Дєд. «Сказав, шо просто так звик». — «А ковбасу він їсть?» — «Нє-а». — «Не їсть ковбаси?!» — «Не, ні ковбаси, ні сардельок». — «Шо, правда?!» — «Ну, він так сказав». — «Так, але ковбаса…» — «Я знаю». — «Ви справді зовсім не їсте ковбаси?» — «Без ковбаси». — «Він не їсть ковбаси», — знов обернувся я до Дєда. Дєд закрив очі і спробував скласти руки на животі, шо йому не вдалося, бо заважав руль. Було схоже, шо Дєду стало погано, бо герой не хотів їсти ковбаси. «Добре, тоді давай питай його, шо він їсть узагалі, шоб ми могли найти підходящий ресторан». — «Та ви просто шмук!» — сказав я герою. «Ви неправильно вживаєте це слово». — «Правильно-правильно», — відповів я.