Зі щирим серцем, Олександр
Надзвичайно ретельний пошук
Рівно о 6:00 будильник наробив шуму, але дзвонив він недовго, бо ні Дєд, ні я так і не зімкнули очей. «Іди піднімай єврея, — сказав Дєд, — а я буду ошиватися внизу». «А снідати?» — спитав я. «Ах, точно, — сказав він, — давай спочатку спустимося в ресторан і поснідаємо. А потім ти підеш будити єврея». «А він коли поснідає?» «Та в них у всіх стравах — м'ясо, і він буде почувати себе зайвим». «Та ти, Дєда, мудрий», — відповів я на це.
Ми були дуже пильними, коли залишали кімнату, шоб не наробити багато гармидеру. Ми ж не хотіли, шоб герой зрозумів, шо ми пішли їсти. Коли ми сіли собі в ресторані, Дєд сказав мені: «їж добре й багато, бо сьогодні цілий день будем на ногах, а чи будем шось їсти завтра, то хто його знає?» З такої оказії ми замовили три сніданки для нас двох і натовклися чималою купкою сардельок, які були просто класними. Коли ми закінчили, то купили в офіціантки жвачки, шоб герой не виявив, шо ми перекусили по запаху з рота. «Йди піднімай єврея, — сказав Дєд, — я з нетерпінням чекатиму вас у машині».
Я зрозумів, шо герой уже хвилюється, бо не встиг я постукати вдруге, як він відкрив двері. Він уже був одягнений і з одурінням в очах дивився на свою сідалищну сумку. «Семмі Дей-віс Молодший-Молодший зжер усі мої документи». «Це нереально», — одразу ж відповів я, хоча підозрював, шо це дуже навіть можливо. «Я поклав їх на столик, коли вкладався спати, а коли прокинувся вранці, то побачив, як собака їх дожовує. Ось усе, що я зумів у неї відняти». Він продемонстрував поцямканий паспорт і декілька шматків карт. «А фотографія!» — заверещав я. «Ні, з фото все о'кей. Я маю багато копій, а собака встиг зіпсувати лише кілька з них». «Так, мені дуже соромно». «Але що мене непокоїть найбільше, — сказав герой, — так це те, що коли я лягав спати, то пса в кімнаті не було». «Ну, наша псина просто страшно розумна…» «Так, очевидно», — сказав герой, просвердлюючи мене своїм поглядом, як рентгеном. «Може, вона така розумна, бо вона теж єврейка?» — «Ну, зостається тільки втішитися, що вона не добралася до моїх окулярів». — «Вона би не змогла з'їсти твої окуляри». — «Але вона змогла з'їсти мої ведійські права, мій студентський, кредитку, кілька цигарок і навіть добралася до грошей…» — «Так, але окуляри вона би не чіпала. Вона ж не звір якийсь».
«Ну добре, — сказав герой, — що як ми трохи поснідаємо?»
«Ш— шо?!» -«Сніданок», — сказав він, прикладаючи руки до свого живота. «А, ні, — сказав я, — зараз якраз час починати пошуки. Нам же треба шукати дуже уважно аж до самої темряви». — «Але ж зараз лише 6.30». — «Так, але 6.30 буде не завжди. От, поглянь, — я тицьнув йому на свій „Ролєкс" із Болгарії, — от уже 6.31. Губимо час». — «Ну, може, хоч що-небудь перекусимо?» — «Ш-шо?» — «Ну, крекер який-небудь. Я справді дуже голодний». — «Та ні, тут нема навіть мови. Я вважаю, шо краще…» — «Я думаю, що хвилину-дві ми ще маємо. Хм, у тебе якийсь дивний запах з рота». — «Ну добре, давай пий одне мокачіно в ресторані вистачить про це. Тільки давай швидко». Він ше почав шось там казати, але я поклав пальця собі на рота, шо означало: ЗАТКНИСЯ!!!
«Знов снідати?» — запитала офіціантка. «Вона бажає вам доброго ранку й питає, чи не хочете ви одне мокачіно?» — «О, так. І переклади їй, нехай принесе скибочку хліба або чогось іще такого». — «Він американець», — сказав я. «Та знаю, — сказала офіціантка, — я так і зрозуміла». — «Але м'яса він не їсть, так шо дайте йому одне мокачіно». — «Він м'яса не їсть?!» — «А… в нього понос», — збрехав я, бо не хотів ставити героя в незручну ситуацію. «Що ви їй сказали?» — «Я наказав їй не дуже розбавляти вашу каву». — «О, це добре, розбавлену каву я ненавиджу». — «Ну, так шо одне мокачіно і все, — сказав я офіціантці, яка була дуже красивою дівчиною з такими розкішними цицьками, шо я навіть таких ше в природі не зустрічав. «У нас нема мокачіно». — «Що вона сказала?» — «Ну, так дайте капучіно». — «І капучіно в нас теж нема». — «Так що вона каже?» — «Вона сказала, шо мокачіно сьогодні особливі, тому шо це ж кава». — «Перепрошую?» — «Ти б не хотіла піти сьогодні зі мною на одну класну дискотеку і поробити там декілька наелектризованих рухів тілом?» — спитав я офіціантку. «А американця з собою приведеш?» — вставила вона. Мене ніби хтось обпісяв! «Та він єврей!» — сказав я, хоча розумів, шо краще було того не казати і шо я роблю дуже погано. Проблема в тому, шо коли я так сказав, то мені стало ше гірше. «О, — відповіла офіціантка, — а я раніше справжніх євреїв і не бачила. А де ж його роги?» (Знаєш, Джонатан, тобі, звичайно, може здаватися, шо я вигадую, але вона дійсно так сказала. Ну в тебе ж, звичайно, рогів-то нема, так шо я сказав їй, шоб вона на себе спочатку глянула, а тобі швиденько принесла каву, а нашій псині дві сардельки, бо хто ж знає, чи доведеться їй сьогодні ше шось з'їсти.)